Колись я мріяла переїхати жити у село то уявляла, як прокидатимусь під спів пташок та гойдатимусь на гойдалці під яблунею. Мене просто зачаровувала сільська природа та я дуже полюбляла приїжджати улітку в село до бабусі. Ніхто не примушував мене до фізичної праці, я навіть не знала звідки в коморі беруться овочі та фрукти. Ми з іншими сільськими дітьми бігали то до лісу, то до річки. не життя, а рай.
Потім я поверталася у місто та продовжувала навчання у школі. Згодом я закінчила університет, планувала піти на роботу та раптом зрозуміла, що вагітна від свого хлопця Любомира. Коханий зробив мені пропозицію та сказав, що ми будемо жити з його мамою в селі. І тут я згадала свою давню мрію. В моїй уяві постав сонячний ранок, а ми з Любомиром та нашим синочком та донечкою гуляємо полем, насолоджуючись сонячним промінням.
Мама не хотіла, щоб я їхала в село, переконувала нас винаймати квартиру у місті, казала, що після декрету я зможу піти на роботу за спеціальністю, а в селі для мене роботи немає, принаймні розумової. Я не послухало маму, сказала, що дитині буде корисне свіже повітря.
Ми відгуляли весілля та поїхали в село. В перший же день мої сподівання з приводу райського життя розбилися вщент після того, як свекруха навантажила мене роботою. Я сказала, що вагітна, але Вікторію Сергіївну це мало хвилювало. Вона з тих, хто переконаний, що жінка може все.
– Ось в мої часи жінки в полі народжували та й далі йшли працювати, це зараз покоління якесь слабеньке, нічого, звикнеш, я пахала і ти пахатимеш, – сказала свекруха.
Я думала, що це вона так жартує або може просто перевіряє мене та, схоче, я помилилась. З надією на захист я поглянула на Любомира, але він лише підтвердив слова своєї матері.
В той момент мені хотілося втекти. Я відчувала, ніби сплю та уявити не могла, що це тепер стане моєю реальністю. Через тиждень такого життя я потрапила до лікарні з загрозою передчасних пологів. За увесь час Любомир мене відвідав лише раз. Після того, як мене виписали з лікарні, мене ніхто не зустрів та я мусила доїжджати додому сама.
Як тільки я з’явилася на порозі свого нового дому, свекруха з порогу мені крикнула:
– А, це ти, давай переодягайся, роботи дуже багато назбиралося та вона сама себе не зробить.
Коротко кажучи, загроза передчасних пологів у мене була 5 разів та кожен раз свекруха називала мене симулянткою. Любомир взагалі до мене охолонув та раз у раз я бачила, як він затискає продавчиню. На мої зауваження він ніяк не реагував.
Останньою краплею стало те, що у мене почалися перейми прямо на полі, коли ми збирали картоплю та на мої прохання відвезти мене в лікарню ніхто не відреагував. Тоді я зателефонувала до мами, попросила її про допомогу.
Мама миттю викликала мені таксі, сама ж чекала мене біля пологового відділення. На щастя, з дитиною все добре та я більше не маю наміру повертатися в село.