– Я цього не розумію, Христино! Як ти можеш мені не довіряти? Я ж твоя сестра!
– Алісо, це не про довіру. Це про безпеку. Ти ж знаєш, що я не можу ризикувати…
Я опустила очі, бо бачила, як моя молодша сестра Аліса ось-ось розплачеться. Їй було всього тридцять, і вона залишалася тією ж безвідповідальною дівчинкою, що й у свої 18. Я любила її, але знала: залишити мою маленьку доньку з нею – це погана ідея.
Аліса була завжди трохи “в своєму світі”. Ключі, телефон, навіть гаманець – все це могло зникнути за секунду. І це я вже мовчу про її звичку запізнюватися. Кожна наша зустріч супроводжувалася її виправданнями: то маршрутка не прийшла, то вона проїхала зупинку. Але найбільше мене хвилювало її ставлення до важливих речей. Наприклад, одного разу вона привела бабусю на вокзал і залишила її чекати цілу годину, бо “щось відволікло”.
Коли народилася моя донька, я одразу знала: вона повинна бути під моїм постійним наглядом. Аліса, звісно, зраділа, коли стала тіткою. Вона дарувала іграшки, цілувала дитину, казала, що любить її більше за все на світі. Але я знала: піклуватися – це не її сильна сторона.
Одного разу вона запропонувала:
– Христино, можу посидіти з Анною, якщо тобі треба кудись піти. Відпочинеш трохи, бо ти ж так втомлюєшся!
Я вдячно усміхнулася, але відмовила. Мені й справді не хотілося ризикувати. Вона дивилася на мене з розчаруванням, але я все одно не могла дозволити. Аліса не розуміла, чому я так обережна, і врешті-решт це стало причиною нашої “бурі”.
– Що саме тебе так лякає? Ти ж знаєш, що я люблю Анну, – наполягала вона.
– Але любов не означає відповідальність, – відповіла я. – Ти не можеш навіть своїми речами нормально розпоряджатися. Як я можу довірити тобі свою дитину?
Вона виглядала спантеличеною. Раптом у її очах з’явилися сльози.
– Це несправедливо, Христино. Я б приділяла Анні всю свою увагу. Чому ти не даєш мені шансу довести це?
Я не знала, що сказати. Вона мала рацію: я ніколи навіть не давала їй спробувати. Але водночас, мій страх перед її розсіяністю був сильнішим за будь-які аргументи.
Якось я згадала випадок, коли ми разом пішли гуляти з Анною до парку. Аліса вирішила піти за кавою, і коли повернулася, виявилося, що вона забула гаманець десь у магазині. Ми годину витратили на пошуки, а в цей час я тільки й думала про те, що було б, якби я лишила дитину з нею.
Тепер, коли я відмовлялася від її пропозицій посидіти з Анною, вона це сприймала як особисту образу.
– Як я маю навчитися, якщо ти навіть не довіриш мені нічого важливого? – обурювалася Аліса. – Ти теж робила помилки, Христино!
Я зітхнула. Вона мала рацію: я не була ідеальною. І, можливо, варто було б дати їй шанс. Але чи вартий цей шанс ризику для моєї доньки?
– Добре, – сказала я нарешті. – Але це буде під моїм наглядом. Ми разом підемо до театру, і ти відповідатимеш за Анну. Подивимося, як ти впораєшся.
Аліса засвітилася від радості. Її щира усмішка нагадала мені, чому я її так люблю, попри всі її недоліки.
Ми провели чудовий вечір у театрі. Аліса справді старалась: уважно дивилася за Анною, допомагала їй, навіть спокійно реагувала на дитячі капризи. Це було для мене несподіванкою, але я все одно залишалася насторожі.
Наприкінці вечора вона сказала:
– Бачиш, я ж можу бути відповідальною. Тобі просто треба більше мені довіряти.
Я усміхнулася і обійняла її. Можливо, я була занадто суворою до неї. Але чи цього одного вечора достатньо, щоб змінити мою думку?
Що б ви зробили на моєму місці? Як навчитися довіряти людині, яка постійно все губить і запізнюється? Чи варто давати такі шанси, якщо на кону – безпека вашої дитини?