Я подам на розлучення. Я це вже вирішила, хоча вийшла заміж всього місяць тому. Перший мій ранок 1 січня почався з того, що я опинилася на підлозі.
Це моя свекруха навчила мого чоловіка так мене будити. І всі три дні, поки ми там були, хоча як я його просила, він зіштовхував мене о 4 ранку з ліжка на підлогу.
Справа в тому, що я виросла в місті. Мені ніколи не треба було вставати о 4 ранку. У мене нічна робота. Я працюю з іноземною компанією, і коли у нас день, у них ніч. Тому я часто сиджу біля комп’ютера саме вночі.
А мій чоловік, оскільки виріс у селі, він жайворонок. Хоча зараз живе у місті, але звички лишилися: кожного дня о 6 ранку він хоче яєчню, хоче каву.
— Я не можу жити без ранкової їжі, — сказав Гнат на другий день після нашого знайомства, — навіть у неділю. А ти як?
Я тоді лише посміхнулася. Навіть подумала, що це трохи мило — так дбайливо ставитися до свого ранкового режиму. Ну хіба ж це проблема?
Тим більше, я могла виспатися після ночі, коли працювала. Зрештою, пів року ми жили разом, і якось усе складалося. Я варила йому ту каву, коли не забувала, і ми знаходили спільну мову. До одруження я вважала, що у нас усе добре.
Але потім настав цей Новий рік. І от ми приїхали до його мами. Свекруха Антоніна Сергіївна живе в невеликому селі за сто кілометрів від Житомира. Будинок у неї старенький, але затишний. Я навіть зраділа, коли вперше його побачила.
Думала, це буде як у фільмах: родинне тепло, домашні пиріжки, цікаві розмови за чаєм. Але вже через кілька годин я зрозуміла, що глибоко помилялася.
— Ой, Таню, ти ж міська, да? — промовила його мама з неприхованим подивом, коли я ввечері сіла до столу у своїй новій сукні. — У нас тут таке не носять. Можна було й простіший одяг взяти.
Я промовчала. Хоча сукня була звичайна, не святкова. Просто чиста і гарна, але, мабуть, не в її смаку. А потім Гнат раптом почав сміятися:
— Ма, ну що ти! Така вже вона в мене — модниця.
Це начебто була похвала, але мені стало незручно. Уже тоді щось усередині мене защемило, але я переконала себе, що просто хвилююся через нову обстановку. Та справжній абсурд почався наступного ранку.
— Треба будити її так, як у нас звикли, — сказала його мама, коли вони снідали без мене. Я це почула пізніше. Гнат вирішив дотримуватися “традиції” і маминої поради і навчити мене рано вставати.
Чесно кажучи, коли мене перший раз зіштовхнули з ліжка, я подумала, що це випадковість.
— Що ти робиш?! — закричала я, розгублена й налякана.
— Ти ж не чуєш будильник! Мама каже, що так швидше вставатимеш.
— Гнате, я працюю ночами! Мені не треба вставати о 4 ранку!
— Але у мами інші правила, — відповів він так, ніби це мало все пояснити.
Другий і третій день повторювалися за тим самим сценарієм. І кожного разу я ставала все злішою. Гнат і його мама ніби зовсім не чули мене.
Мене вразило, як швидко він перейшов на її бік у всьому. Мій комфорт не враховувався. Навіть більше — він просто зник. Я ледь витримала ці святкові дні.
Коли ми повернулися додому, Гнат почав переконувати мене, що я перебільшую.
— Ну перестань, Таню, це ж дрібниці! Мама просто хотіла, щоб ти навчилася прокидатися як я з першим промінням сонця і не гаяла денний час.
— Частиною родини? — я вже не стримувалася. — Родини, де зі мною не рахуються і змушують робити те, що суперечить моєму способу життя?
— Та ти себе накручуєш, — відмахнувся він.
Ось тоді я зрозуміла, що ми живемо в паралельних світах, на різних планетах. Цей місяць після весілля показав мені правду. Ми з Гнатом надто різні.
І тепер, коли мене всі родичі з обох сторін просять зупинитися і дати нашому шлюбу шанс, я вже не можу. Адже шанс був. Та мій чоловік його втратив там, у селі, між маминими “традиціями” і моїм бажанням хоча б раз виспатися.
А ви б пробачили? Чи я дійсно поспішаю з розлученням?
Фото – авторське.