Коли мама подзвонила і повідомила, що не стало мого брата, я відразу ж сказала, що на прощання не приїду. В мене на це були певні причини. Але батьки мене не зрозуміли, особливо мама. – Ти завжди була черствою. Ніби і зовсім не наша дитина. – Але мама не згадує того факту, що все життя вони жили лише Васильком. Я для них не існувала. Можливо, колись вони мене пробачать, а я їх

Я з нетерпінням чекала свого брата. Я завжди хотіла братів і сестер! Але Василько народився дитиною з особливими потребами і перевернув моє життя з ніг на голову.

Раптом усе закрутилося навколо нього. Батьки по черзі визначали, хто з ним вийде гуляти, хто викупає, купить продукти, поведе до лікаря. Я нікого не цікавила, мені допомагали з уроками мої однокласники чи тітка, яка жила поруч. Насправді у мене була тільки вона.

Усю школу я молилася, щоб отримати хороші знання і вступити до коледжу. Кілька разів я приходила до батьків, кажучи, що маю тренування з гімнастики чи змагання. Я попросила їх прийти, я так хотіла щоб вони мною пишалися.

Але найчастіше від мами я чула ось таку фразу: “Як ти смієш турбувати мене такими дурницями!”

Випускний минув добре, і я нарешті почала готуватися до коледжу своєї мрії. Думаєте, тато чи мама мене привітали? Зовсім ні! Вони, мабуть, передихнули після того, як я пішла, і я теж. До речі, на випускному їх також не було…

Зараз я живу і працюю в чотирьох годинах їзди від рідного міста, і я давно змирилася з тим, що мої батьки роками ставили на перше місце мого брата, а мене все життя ігнорували. Так що у нас майже немає стосунків, вони майже нічого не знають про моє життя.

Кілька тижнів тому, однак, ридаюча мати знайшла час, щоб повідомити мені по телефону, що у Василька деякі ускладнення, і його потрібно відвезти до лікарні.

Ні, я нікому нічого поганого не бажала і не бажаю, я хвилювалася за брата, але нічим не допомогла, бо мала інші важливі справи.

Потім знову подзвонили батьки і попросили приїхати, щоб попрощатись з братом. Я сказала, що не буду цього робити.

Я чула слова батьків! “Ти завжди тільки про себе дбала!” – сказала мені прямо мама, мовляв, розчарована в мені.

За її словами, я роблю величезну помилку і зневажаю пам’ять про брата.

Я розумію її ставлення, але насправді я не не могла їхати і крапка.

– Вибач, мамо, у мене є робота, і я нікому не повинна нічого пояснювати. Я дистанціювалася від своєї родини і зараз створюю власну.

Я живу з чоловіком. Мені 33 роки і я при надії першою дитиною. Я не хотіла їхати на прощання з братом здебільшого через те, що кажуть, в такому стані це не рекомендовано.

Мама поки цього не знає, але мені байдуже. Найперше я хвилююсь за своє здоров’я і здоров’я своєї дитини.

Надіюсь, колись вони мене зрозуміють і пробачать, а я їх…