Коли Христина повідомила, що чекає дитину, я був обурений. Роль батька не входила в мої плани.
– Ти не серйозно, правда? – здивовано спитав я, дивлячись на Христину. Її очі наповнилися сльозами, але вона твердо відповіла: – Олег, я чекаю дитину.
Це прозвучало як грім серед ясного неба. Моя голова ніби наповнилася шумом, і всі думки змішалися. Мені було 32, і я гордився тим, як збудував своє життя. Хороша робота, власна квартира в центрі Києва, машина, яку вибрав сам, і повна свобода в особистому житті. І тепер Христина, моя дівчина, яку я любив, але не був готовий до більшого, сказала мені це.
Я завжди вважав, що стосунки – це щось легке, без зобов’язань. У школі я був серед тих, кого називають “зірками” – популярний, харизматичний. Потім університет, де я зрозумів, що маю талант до програмування. За кілька років після випуску я вже мав стабільний дохід, і життя складалося чудово. Я не був прихильником серйозних стосунків, бо вважав, що вони лише заважають розвитку.
Христина з’явилася в моєму житті майже випадково. Вона працювала менеджером у компанії, де я проводив тренінги. Її сміх привернув мою увагу, а її впевненість зачарувала. Вона не була тією, кого легко підкорити. Христина не поспішала відповідати на мої запрошення. – Олег, ти ж ловелас, – сміялася вона, коли я вкотре пропонував піти на каву. – Я знаю твою репутацію.
Але я не здавався. Через місяць вона погодилася. Того вечора я зрозумів, що з нею все інакше. Ми говорили про книги, музику, подорожі. Вона була неймовірною – розумною, красивою, харизматичною. З часом я помітив, що проводжу з нею все більше часу. Через кілька місяців ми почали жити разом. Здавалося, що все складалося ідеально, поки не сталося те ранкове зізнання.
– Що ти плануєш робити? – запитав я, хоч розумів, наскільки це нечутливо звучить. Христина замовкла на мить, а потім відповіла: – Я народжу цю дитину.
Мене охопила паніка. Я не хотів дитини. Моє життя було настільки зручним, що я навіть не уявляв, як щось може змінитися. – Христина, це не те, чого я хотів. Я не готовий стати батьком, – сказав я, намагаючись говорити спокійно.
– А я? – раптом вона підвищила голос. – Думаєш, я планувала це? Але я не збираюся тікати від відповідальності.
Це був перший раз, коли ми посварилися. Христина зібрала свої речі та пішла до подруги. Я залишився один, намагаючись зрозуміти, що мені робити. Ми кілька днів не спілкувалися. Коли вона повернулася, її слова були остаточними: – Олег, я не прошу тебе змінювати своє життя. Якщо ти не готовий, я це прийму. Але я не зміню свого рішення.
Я довго вагався. На роботі все пішло шкереберть – я не міг зосередитися, постійно думаючи про наше майбутнє. У компанії вже помічали мою розгубленість. Навіть друзі запитували: – Що з тобою, Олеже? Ще недавно ти був найвеселішим у нашій компанії, а зараз ніби тінь самого себе.
І ось одного вечора я прийшов додому і побачив Христину. Вона сиділа за столом і виглядала дуже втомленою. Моя гордість заважала, але я нарешті наважився сказати: – Я не знаю, як це буде, але, можливо, ми впораємося разом.
Її очі засяяли сльозами, але цього разу сльози були радісними. Вона не сказала нічого, лише обійняла мене. Того вечора ми вперше говорили про майбутнє серйозно. Було багато сумнівів, страхів, але разом ми вирішили спробувати.
Минуло кілька місяців, і я поступово почав сприймати нову роль. Ми облаштовували дитячу кімнату, вибирали ім’я. І хоча я ще не відчував себе повністю готовим, бачивши, як Христина посміхається, я розумів, що все не дарма.
А тепер запитання до вас, друзі: як ви впоралися з несподіваною відповідальністю у вашому житті? Що допомогло вам зробити правильний вибір? Буду вдячний за ваші поради.