Якби не сусідка, я, мабуть, досі б не зрозуміла, де саме помилилася у вихованні. А тепер стою посеред кухні, дивлюся на двох доньок і думаю: невже це я виростила цих “маленьких принцес”, які навіть картоплі не можуть почистити, коли голодні?
Такі думки крутилися у мене в голові, коли я повернулася додому після виснажливого дня. А почалося все ще зранку.
Мене звати Наталія, мені 48 років, працюю, як кажуть, “і на роботі, і вдома”. Того дня я прокинулася раніше, щоб встигнути приготувати хоча б бульйон для борщу. Але варто було лише розплющити очі, як мене вже чекали перші запитання:
– Мам, а ти випрала мою кофту? Я ж сьогодні ввечері йду з друзями!
– Мам, в мене взагалі нічого немає на тренування, можеш купити фруктів дорогою додому? – промовила молодша.
Мені залишалося тільки зітхнути і спробувати не розізлитися. О шостій ранку думати про чиїсь кофти й тренування було для мене занадто. Але в цьому вся моя сім’я. Дівчата, Аня та Юля, 19 і 17 років, звикли, що мама завжди знайде час на все.
Раніше це навіть тішило, – зізнаюсь я. – Мені подобалося, що вони знають: я – їхній тил. Але останнім часом я помічаю, що ці турботи стали не взаємністю, а обов’язком, до якого всі звикли, включно зі мною.
Того дня після роботи я пішла до магазину. На полиці були мої улюблені вареники зі знижкою, які обожнюють доньки. Я простояла в черзі хвилин 20, потім ще пів години шукала інгредієнти для вечері. Коли нарешті дісталася автобусної зупинки, ледь знайшла сили сісти.
– Наталко, це ж ти? Зовсім замучена! – підійшла моя сусідка Марія, жінка років 60, яку я знала багато років.
Ми розговорилися. Я поділилася, як важко справлятися з хатніми справами після роботи. Марія подивилася на мене з розумінням:
– Наталко, а чому ж твої дівчата не допомагають? Уже дорослі, могли б і борщ самі зварити.
– Вони втомлені, – виправдовувала я їх. – У Ані навчання, у Юлі – тренування. Та й ніколи не вміли вони куховарити.
Марія засміялася:
– А ти їм дала шанс навчитися?
Ця фраза подіяла на мене, як холодний душ. Я мовчала до самого дому.
– Коли я зайшла до квартири, то побачила, як дівчата сидять у телефонах. Навіть не привіталися. Лише підняли очі, коли почули звук пакетів.
– Мам, ти що, тільки зараз будеш починати готувати? Я ж дуже голодна, – пробурмотіла Аня.
– У мене через це тренування ще більше живіт бурчить, – додала Юля.
Моє терпіння дало тріщину. Я поставила пакети на стіл і спокійно промовила:
– Дівчата, у холодильнику є паштет, сир і хліб. Розігрійте собі, якщо голодні.
Обидві перезирнулися.
– Мам, ти ж завжди сама готувала, – з нотою здивування відповіла Аня.
– Мені треба перевести дух. І взагалі, завтра, коли мене не буде, ви самі приготуєте картоплю. Інакше не буде, що їсти.
Я вийшла до ванної, сподіваючись, що гаряча вода допоможе мені заспокоїтися. Відображення у дзеркалі виглядало зовсім не радісно. Втомлене обличчя, зморшки, які з’явилися не від віку, а від постійного стресу.
Після ванної я почула, як дівчата обговорюють мене в кімнаті.
– Аню, а що з мамою? Вона якась дивна останнім часом.
– Юль, мабуть, їй треба більше відпочинку. Не бачиш, як вона втомлюється?
Мене це здивувало. Невже вони дійсно почали розуміти?
Наступного дня я вирішила провести маленький експеримент. – Залишила дівчат вдома самих і залишила записку: “Чекаю на вечерю від моїх улюблених дівчат”.
Повернувшись увечері, я була готова до будь-якого результату. Та коли побачила, як Аня нарізає салат, а Юля варить картоплю, не втрималася від сліз.
– Мам, ми вирішили, що ти маєш трохи відпочити. Не хвилюйся, ми все зробимо, – з усмішкою сказала Аня.
Це був маленький, але важливий крок до того, щоб ми стали не лише родиною, а й справжньою командою.
А як ви, дорогі читачі, вирішуєте такі проблеми? Чи вдається вам залучити своїх дітей до хатніх справ? Поділіться своїми історіями в коментарях. Мені буде цікаво почитати.