Коли я народила Улянку, стала зовсім пампушкою.
Я й до цього не була фотомоделлю. Але коли виходила заміж, Юрій шепотів на вухо ніжні слова і на руках носив. Перші два роки також були гарними: ми жили, працювали, кохали. Однак із материнством я змінилася. Я росла як на дріжджах. Тільки не на зріст, а в ширину. З’явилися всі “радості” повних людей.
Вже на другий місяць очікування донечки у мене зникла здатність самостійно зашнуровувати шнурки. Живота як такого ще не було, але набігло надто багато сантиметрів на те місце, де мала бути талія. Ось результат.
Спочатку чоловік лише сміявся і сам зав’язував мені взуття. Мені це навіть здавалося милим. Але потім довелося купити кілька пар кед на липучках.
Батьки хвилювалися з цього приводу. І, як потім виявилося, не дарма. Але я нічого не могла з собою вдіяти. У присутності Юри намагалася не надто розганятися за обіднім столом. Але вночі, коли він спав, діставала з сумочки улюблені кекси та тістечка. А що робити, якщо просто не могла заснути і від постійної напруги дуже хотіла їсти?
І нарешті народилася Улянка. Здорова, розумна дівчинка. Не дивно, скільки сил і любові було віддано їй ще до її появи. Але біда – вага моя після появи малечі все ніяк не хотіла йти, хоч і час уже було. І Юра почав звертати на це увагу. Спершу тактовно, потім все болючіше і болючіше він почав підколювати мене з цього приводу.
Я дівчинка не особливо горда, знаю, як відповісти. Але всередині, звичайно, кішки шкрябали і було до сліз прикро. Я ж завжди хотіла бути коханою і бажаною, навіть після того, як стала гладкою.
А тепер найніжнішим словом, яке міг сказати чоловік на мою адресу, було «булочка». Так, булочка. Назвала б я його чебуреком, чи довго б мені довелося вислуховувати? Думаю дуже.
Але Юрій не став затягувати драму. Просто прийшов до мене одного разу і сказав, що нам треба розійтися. Ми стали чужими одне одному, бо я занадто погладшала.
На мої аргументи він не реагував. Точніше, відкидав їх, ніби я розмовляла не з батьком своєї дитини, а з підлітком із сусіднього двору.
«Ну ти ж яка, а я ще молодий, я красиву хочу. Та й давай реально дивитися на речі, життя в нас одне. Я йду. Вона худенька й приваблива, стежить за собою. З Улянкою спілкуватимуся й аліменти платитиму.»
Розлучення відбулося. Я поринула в розпач. Добре, хоч батьки забрали малу до себе, бо в той момент я не мала бажання ні на що, не те що бути гарною матір’ю. Але нічого. Мама з татом прикрили, підтримали, і через якийсь час я вирішила взятися за розум і як виклик самій собі придбала абонемент у спортивний зал.
Та тільки дарма втратила там півроку часу. Я ходила майже щодня, проводила виснажливі, тяжкі тренування. Платила додатково тренеру і нічого не допомагало. Більше того, я навіть набрала кілька зайвих кілограмів. Навіщо? Я не хотіла бути великою, я хотіла мініатюрності! Я навіть думала кинути все і зірватися: знову їсти булки і лякати рідну донечку своїми розмірами.
Але, перегортаючи соцмережі одним сумним вечором, я натрапила на одного чоловіка, який радив наступне: якщо хочеш схуднути, тобі не треба йти до зали, тобі треба йти на кухню.
Потім він розповідав, які страви бувають. Чому потрібно їсти продукти з великою кількістю клітковини та триматися подалі від цукру. І ще яка роль білка у твоєму організмі, якщо ти не збираєшся ставати «качком».
Я вирішила спробувати, і в мене потроху почало виходити. Вдень я сиділа із Улянкою, виховувала її, вчила. Ми багато гралися, і взагалі я намагалася проводити якнайбільше часу з дитиною. А ввечері або мала залишався у мене і мирно спала, або її забирали мої батьки. А я тим часом готувала собі корисну їжу на наступний день і займалася легкою фізкультурою. Ось так.
Якщо ви думаєте, що у мене в голові просто засіла якась ідея фікс, то ви просто не можете зрозуміти всього масштабу проблеми. Я намагалася зайвий раз не виходити надвір, оскільки мої комплекси забороняли мені це робити. Було соромно, незвично. Навіть у куртці я почувалася не впевненою. І це в найгіршому сенсі. Психологічна зрілість – це не про мене.
Та зрештою лід рушив, і я перетворилася просто на повненьку дівчину, про яку і не можна було б сказати, яким колобком вона була в минулому. Але цього мені було мало, і я перейшла з фізкультури у спорт. Навіть завела свій невеликий блог в Інтернеті, де розповідала таким же нещасним жінкам, як і я раніше, що все можна подолати, було б бажання.
І ось тепер я ділюся історією свого життя тут, як це роблю у себе на сторінці. Улянці вже 4 роки. Ми з нею не лише рідні, а й найкращі друзі. Без неї я не уявляю свого життя.
Бачилася з колишнім чоловіком близько півроку тому. Він навіть не впізнав мене спершу. А коли таки впізнав, мало не обомлів.
На каву кликав. Потім дзвонив один раз, пропонував знову зійтись. Але мене це вже не цікавило.
У мене з’явився чоловік. Звичайний, без кубиків преса. Але він ладнає з Улянкою і взагалі мені дуже подобається. Не знаю, як піде далі, але цього разу мама з татом повністю мене підтримують. Дякую їм за те, що допомогли мені у найважчі часи. Без них я навіть не знаю, що б зі мною було.
Тепер я сама чимало заробляю, ділячись з іншими своїм способом життя та своїми порадами. Я треную, пишу програми харчування, просто спілкуюсь. Мені це дуже подобається, тим більше, що це приносить реальну користь.
Моя психологічна зрілість відбулася – я сама себе зробила. Моє життя мене повністю влаштовує, і будь-яке інше я не вибрала б ніколи. Сподіваюся, у тих, хто читає мене, теж все буде добре. Потрібно лише побажати цього і багато працювати. Успіх, він ледарів не любить! Вірте в себе, жінки!