Я постійно думала, що коли вийду на пенсію, то нарешті вже тоді заживу по-людськи, а то все життя важко пропрацювала, як кінь. Але на мене чекав дуже несподіваний сюрприз.
Вийшло так, що виростила я своїх дочку та сина сама. Чоловік мій тоді якраз поїхав на заробітки за кордон, так і не повернувся звідти. Наші діти тоді ще маленькими зовсім були, тоді ще тільки в дитячий садок обоє ходили.
Чоловік нам просто надіслав листівку з проханням більше його не шукати та нічого від нього не чекати. Він там, бачте, справжнє та щире кохання знайшов. А ми усі – це так, звичайна помилка молодості. Довго сумувати у мене не було часу, адже мої дітки моїми сльозами та зневірою ситі зовсім не будуть.
В першу чергу, старалася я для дітей своїх, як могла. І на ніч брала підробітки, добре, що мамам моя колись машинкою швейної навчила користуватися, так я і підробляла трішки, кому що потрібно було щось пошити, то я за якусь копійку робила все, що потрібно було.
Так і жили ми з дітьми від зарплати, до зарплати. За цих майже 20 років я всього лише раз брала нормальну відпустку – коли готувалася до весілля своєї власної донечки. І навіть тоді, за звичкою піднімалася ні світ, ні зоря, щоб усе встигнути, адже знала, що донька дуже надіється на мене.
Через рік і син зробив своїй дівчині пропозицію одружитися. Я дуже щиро раділа, що мої дітки так гарно влаштувалися в житті і що у них все добре.
А згодом, коли народилися мої маленькі внуки, на душі було так тепло, що й не передати словами. Це неймовірне відчуття – тримати цих таких рідних крихіток на руках! Різниця між ними всього на пів року і росли діти на радість батькам досить таки швидко.
Я сама на той час вже вийшла на цілком заслужену та спокійну пенсію. І ось якраз саме тоді до мене звернулася моя дочка. Донька стала говорити, раз ти вже вдома, нічого не робиш особливо, то займайся онуками, а ми з невісткою обоє зараз вийдемо з декрету на роботу, зароблятимемо гроші хороші, щоб нам усім краще жилося, а то засиділися вже.
Для мене це дуже неочікувано було, та я не змогла їм відмовити. Це ж мої найрідніші люди. Але все виявилося не так просто, на жаль. Я таки дуже переоцінила свої вікові можливості.
Глядіти одночасно двох однорічних малюків виявилося просто таки непосильним для мене завданням. Щоранку діти до мене привозять онуків, а забирають додому аж під вечір. Це час я бігала між двома і до вечора падаю з ніг.
Одного разу до мене прийшла моя давня подруга та побачила, в якому я стані, то взагалі і шкодувала мене, і дивувалася мені дуже.
Ми з Мілою нею ровесники і вона мені розповіла, як чудово тепер проводить час. Санаторії, курорти, танці кому за шістдесят – ні в чому собі не відмовляє, по можливості, живе собі на радість і ні перед ким не звітує. Каже, що, хоч уже не молода, але почала життя з чистого аркуша.
І я вирішила поговорити з дітьми. Коли вони забирали малюків, я розповіла їм про прихід моєї подруги. Натякнула, що вона виглядає такою, що відпочила та щаслива. Напевно, добре мати можливість відвідувати курорти та їздити в санаторії, щоб поправити своє самопочуття.
Діти не сперечалися, вони відразу погодилися зі мною та поспішили додому: дочка – вечерю готувати, а сина чекав футбольний матч. Ось так поговорили.
Я дуже заздрю своїй подрузі. Мені навіть поїсти нормально немає коли зараз, не те щоб відпочити, просто часу на себе зовсім немає.
Ось хочу просто набратися сміливості і сказати дітям своїм, що я не можу більше жити в такому темпі. Я хочу на пенсію – відпочивати та вишивати хрестиком чи в’язати, я заслужила це за багато років непростого життя.
Як ось тільки синові та дочці про це сказати, щоб вони зрозуміли і не образилися на мене? Роки летять, я відчуваю, як старію з кожним днем, хочу ще трішки пожити для себе. Я знаю, що вони образяться на мене? Як тут бути мені?