“У грудні 1931 року народження, вже будучи слухачем Військово-технічної академії в Ленінграді, я отримав телеграму, підписану мачухою:” Приїжджай, тяжко хворий батько “. В той же день я оформив короткострокову відпустку і виїхав. Не встиг отримати тільки пайок. Замість нього взяв атестат. Про це пише Юірй Бутусов для сайту Обозрєватєль, повідомляє Файна Сторінка.
Коли поїзд став під’їжджати до Білгорода, у мене закралася в серце тривога. Станції були забиті напівроздягненими людьми і худющі дітлахи буквально брали в облогу вагони: “Хліба, хліба, хліба!” І чим глибше в Україну заходив наш поїзд, тим більше голодних рвалося до нього. Тому, прибувши до Бердянська я першим обов’язком помчав до військкомату, обміняти атестат на продукти. Але не тут-то було. Мене направили особисто до воєнкома. Той здивовано подивившись на мене, сказав:
– Та ти, напевно, з глузду з’їхав. З Ленінграда їхав сюди з папірцем, замість продуктів. Я своїм пайки не видаю, а ти хочеш, щоб я тобі видав …
Після довгих умовлянь він дозволив за двотижневий атестат на курсантський пайок, який передбачає білий хліб, масло, рибу, ікру, сир, печиво, цукерки, цигарки … видати дві буханки невідомо з чого зробленого, абсолютно сирого хліба.
Після всього цього я вже не здивувався побаченому в Борисівці. А побачив я зовсім пустельні вулиці села. Кілька людей попалися назустріч, байдуже пройшли повз, навіть не відповівши на привітання (випадок абсолютно неймовірний для колишнього українського села). Батько був удома. Він з великим трудом міг встати на ноги. У нього явно починався безбілковий (голодний) набряк. З їстівного в будинку залишалася одна невелика гарбуз. Це в середині грудня 1931 року.
Мені було ясно, щоб врятувати батька, його треба негайно вивезти. Тому я сказав: “Іду в колгосп за підводою. А ви зберіться, щоб відразу завантажуватися і їхати”. Батько заперечував, втім досить байдуже, що потрібно б відібрати необхідне і упакуватися. Я відповів, щоб брали лише те, що потрібно в дорозі. Все інше – кинути.
У правлінні колгоспу сидів один єдиний чоловік. Це був Коля Сезоненко – перший секретар нашого Борисовського осередку комсомолу.
– Здрастуй, Микола! – вітав я його.
– А-а, Петро! – кудись повз мене, вимовив він. – За батьком приїхав. Спасибі, що не забув. Забирай, вивозь, може і врятуєш. Ну, а нам вже не врятуватися. – Він продовжував говорити, сидячи як і раніше абсолютно нерухомо, рівним голосом, тоном абсолютної байдужості.
– Мені б підводу, Микола.
– Та ти йди на стайню. Скажи, що я велів. Та вони й самі тебе послухають.
Я підійшов попрощатися. Він затримав мою руку: “Зачекай. Тобі ж ще потрібна довідка, що колгосп відпустив твого батька на заробітки, а то ж в місті його НЕ пропишуть. – І він написав мені довідку, підписавши за голову і за себе, і пристукнув гербовою печаткою.
– Ну, а тепер іди, а то можеш живим не довезти свого “заробітніка”.
– Спасибі, Микола. Я про вашу біду нічого не знав і приїхав без продуктів. Як повернуся в Ленінград, то відразу ж напишу в ЦК. І я думаю, вам допоможуть. Так що, Міколa, постарайся протриматися ще трошки.
Я говорив цілком щиро і вірив в те, що партія допоможе. Але Коля вже ні в що не вірив. У відповідь він сказав:
– Та ти що, думаєш, що там не знають? Добре знають. Це ж начальство і створило цей голод. Нас ще в минулому році довели майже до голоду. Ми зібрали весь хліб, а у нас його забрали під мітлу. Сусіди, які все залишили в валках тягнули ті валки потім додому і молотили, а ми перебивалися чим попало, та дещо залишилося від минулих років. А в цьому році ми знову все обмолотили і здали. Тепер і у сусідів все під чисту замели. А валки, які залишилися в полі – спалили. Але у сусідів дещо залишилося від минулих років, а у нас все закінчено в зиму минулого року. Це, Петро, страшно що робиться. Правду твій дядько Олександр говорив, коли його з його хати виганяли: “винищують трудящих селян нашими ж руками”.
Це була моя остання зустріч з Колею. Підводу спорядили мені швидко. Всі ці вмираючі люди раділи тому, що одного з них хтось рятує. На зворотному шляху я бачив на вулиці два трупа. А це ж був ще тільки грудень.
Хіба міг я подумати про те, що ЦК готував на зиму 1932-33 років суцільної голод для колгоспів України … “
Про це розповідав Петро Григоренко, генерал-майор ЗС СРСР, відомий дисидент і правозахисник, українець, уродженець села Борисівка Приморського району Запорізької області, з книги “В підпіллі зустрінеш тільки щурів”.