Uncategorized

Хто це на фото, тату? – запитала я, тримаючи телефон так, щоб усі за столом бачили зображення. Вечеря, що тільки-но почалася, зупинилася в очікування продовження. Батько мовчки дивився на екран. Мама мовчала з ложкою в руці, а сестра Юля кинула на мене переляканий погляд. – Це що за сцени? – я не стримувалась, в мені кипів гнів. Батько глибоко зітхнув, поклав серветку на стіл і спокійно промовив: – Це не те, що ти думаєш, Наталю

– Хто це на фото, тату? – запитала я, тримаючи телефон так, щоб усі за столом бачили зображення.

Вечеря, що тільки-но почалася, зупинилася в очікування продовження. Батько мовчки дивився на екран. Мама мовчала з ложкою в руці, а сестра Юля кинула на мене переляканий погляд.

– Це що за сцени? – я не стримувалась, в мені кипів гнів.

Батько глибоко зітхнув, поклав серветку на стіл і спокійно промовив:

– Це не те, що ти думаєш, Наталю.

– Не те? – перепитала я. – Ти обіймаєшся з якоюсь жінкою на фотографіях. Як це називається?

Юля торкнулася моєї руки, намагаючись заспокоїти:

– Наталю, давай поговоримо спокійніше.

– Ні, Юлю, – я вирвала руку. – Ми весь цей час жили в брехні? Тату, чому ти ніколи не казав нам правди?

Мама мовчала, її погляд був спрямований кудись у стіну. А батько тим часом підвівся і холодно відповів:

– Це було давно. Ця історія завершена. Немає сенсу роздувати це зараз.

– Звершена? А чому ми тільки зараз про це дізнаємося? – наполягала я. – Ти ж завжди вчив нас бути чесними!

Батько пішов у свій кабінет, грюкнувши дверима. Мама мовчки прибирала зі столу, а Юля спробувала мене заспокоїти:

– Може, все було не так, як здається.

– Юлю, це зрада! І я збираюся з’ясувати все до кінця, навіть якщо тобі це не до вподоби, – рішуче сказала я.

Наступного ранку, не дочекавшись якихось пояснень, я вирішила поговорити з мамою. Вона якраз була в саду, обрізала троянди. Я підійшла ближче, тримаючи телефон із тими ж фотографіями.

– Мамо, ти знала? – спитала я прямо.

Вона не підняла очей, продовжуючи обрізати гілки.

– Так, знала, – спокійно відповіла мама.

Я застигла від здивування.

– Як ти могла мовчати? Як ти це терпіла?

Мама нарешті поглянула на мене, її очі були спокійні, але дуже втомлені:

– Що б ти хотіла, Наталю? Щоб я зруйнувала все? Наш дім, вашу родину?

– Але це неправильно, – твердо сказала я. – Як ти могла жити поруч із ним після цього?

– Бо любов – це не завжди щастя, Наталю, – сказала мама. – Це інколи вибір. І я обрала зберегти нашу родину.

– Це не виправдання, – відповіла я. – Це самообман.

Мама нічого не відповіла, тільки продовжила свою роботу. Я пішла, відчуваючи ще більший гнів і розчарування.

Я вирішила дізнатися більше про ту жінку. У телефоні знайшла адресу квіткового магазину, де вона працювала. Її звали Галина, і я була налаштована на розмову.

У магазині мене зустріла струнка жінка середніх років із теплим, але стривоженим поглядом.

– Ви Галина? – спитала я.

– Так, а ви…?

– Наталя, донька Володимира Івановича, – коротко відповіла я.

Вона отетеріла, а потім тихо сказала:

– Отже, ти знаєш.

– Що було між вами? Чому мій батько ризикував нашою родиною? – спитала я прямо.

Галина опустила очі, трохи помовчала, а потім відповіла:

– Ми любили одне одного, але це було давно. Твій батько завжди повертався до своєї сім’ї. Я давно зрозуміла, що я була не головною в його житті.

– Чому ти не припинила це раніше? – наполягала я.

– Бо сподівалася, що він залишиться зі мною, – зізналася вона. – Але він завжди обирав вас.

Коли я повернулася додому, мене зустріла Юля.

– Як усе пройшло? – спитала вона.

– Ніяк, – відповіла я. – Вона сказала, що він завжди обирав нас.

Увечері ми всі зібралися в одній кімнаті. Батько виглядав втомленим, мама – відстороненою, а Юля мовчки сиділа поруч. Я вирішила, що мовчати більше неможливо.

– Я знаю все. Я розмовляла з Галиною, – почала я.

Батько мовчки слухав, не дивлячись у мій бік.

– Ми весь цей час жили в брехні, – продовжила я. – Ви вчили нас чесності, але самі приховували правду.

Мама тихо сказала:

– Наталю, ми робили те, що вважали найкращим.

– Для кого? Для себе? Для нас? Це точно не для нас, – я ледь стримувала сльози.

Юля обережно додала:

– Може, настав час припинити все приховувати.

Батько зітхнув:

– Я робив це для вас, щоб захистити.

– Але це не захист, це тягар, – відповіла я.

У кімнаті запанувала тиша, наповнена нерозумінням і болем. Кожен із нас був занурений у власні думки, намагаючись зрозуміти, як жити далі.

Тепер я думаю: чи можливо відновити довіру, яку було втрачено? Чи варто боротися за це? А як би ви вчинили на моєму місці?

Редакція може не поділяти думки авторів і не несе відповідальність за достовірність інформації в матеріалах із посиланням на зовнішні джерела. Роміщення цієї публікаці на інших сайтах без відкритого активного посилання на LikeMe заборонено.