– Мамо, я через цю вашу хату моря не бачила. Доки ти плануєш мовчати? Невже ця тотальна економія ще тебе не замучила?, – сказала мені дочка, коли я сказала, що не маю грошей, щоб йти на хрестини до онучки, які вони запланували зробити в дорогому ресторані.
Чоловік в той час замовив вікна пластикові, бо дерев’яні вже себе зжили. І паркан з одного боку пошкоджений і вже який рік просився замінити.
А на все треба гроші. Ось і виходить, що цю хату ми для дочки будували, а вона їй не потрібна.
– Я краще в орендованій все життя буду жити, ніж з таким татом, – сказала мені Наталя.
Я від почутого пішла на город ззаду хати, щоб чоловік не бачив і розридалася.
Мені ж також важко. Але як розлучатися? На сміх людський? І куди йти? Як дочка, на орендовану? Я ж не потягну. Та й для кого це все, для кого те вічне будівництво?
Поруч зі старенькою дерев’яною хатинкою, яка колись належала бабусі чоловіка, ми почали після весілля зводити свій будинок мрії.
Одноповерховий було дуже мало, то ж ми замахнулися на два поверхи.
Чоловік сам здебільшого все робив і звісно, кликав друзів. Моє завдання було накривати їм столи.
Скажу вам так, що мені вже 55 років, єдина дочка, заради якої ми все це затіяли, вийшла заміж, а ми досі щось в будинку чи біля нього щось та й робимо.
Ми не їздили на море чи в якісь Карпати, як це робили наші друзі.
– Нема чого гроші тратити. Я краще щось до хати куплю, – говорив мені Юра, коли я заїкалась про хоча б якийсь відпочинок.
Ми не їздили в кіно, театри, єдине, що бачила наша дочка це взимку цирк і то квитки нам від роботи перепадали безкоштовно.
Я ходила в колготках, поки вже на них не було живого місця від штопання. Сивину я не фарбувала, бо чоловіку і так все підходило.
Його тішило одне – економія, тотальна економія.
– Яке море? Ось, ставок неподалік від нас, хлюпайтеся з Наталкою скільки хочете, – говорив Юра.
Я звикла до такого життя, бо іншого не бачила. Ми щось одне закінчували з будинком, як вилазило інше. І так по колу.
Будинок ми будували для єдиної дочки. Та коли Наталя вийшла заміж, то дременула від нас зі швидкістю вітру. Вперше вона море побачила з чоловіком.
А коли діти запросили нас з батьком на хрестини, то чоловік відразу сказав, що ці ресторани не для нас.
– Це і одягтися пристойно треба і подарунок подарувати чи конверт з грошима. А тисячку туди не вложеш. Ми підемо наступного дня і привітаємо. Я ж вікна замовив. Ми без того маємо де витрачатися.
– Мамо, тобі ще це не набридло? Вічна економія. Ти біля такого чоловіка світа білого не бачиш. Я не буду в цій хаті жити, навіть якщо вона мені задурно перепаде. В мене тут одні негативні емоції, – каже мені Наталя.
Я її прекрасно розумію. Це я закриваю на все очі бо куди дінуся? Не продавати ж добро, яке все життя будували. А куди йти? Оренду ж я не потягну.
Вже як є так нехай і буде. А за дочку я рада. Хоч вона в тому житті поживе. Дай Бог, ще й за мене, бо з таким економним чоловіком мені нічого не світить.
А ви б змогли так жити, у вічній тотальній економії, бо все в хату? Може то й справді, як каже дочка, я якась не така…
Автор – Карамелька