– О-о-о, пиріжки! – вигукнув Ігор, як тільки зайшов ввечері після роботи на кухню. – Я просто обожнюю, коли ти, Тетянко, смажиш пиріжки і котлетки. Що це? У нас свято якесь?
– Ні, – молода дружина ніяково відвела погляд. – Просто… Батьки повинні приїхати, ну тільки мама… Тато працює. Моя мама приїде на тиждень.
– Та-а-ак, значить коли твоя мама приїжджає, ми і пиріжки, і котлетки їмо, а як моя, то нічого! Коли моя мама приїжджає, ти слаба, або ти зайнята. Чому це так, га?
– Та тому, що твоїй мамі вічно не догодиш, то жарко, то холодно, то я не так приготувала, то не так чай заварила, неправильно тобі попрасувала сорочку і взагалі не так за її хлопчиком стежу!
– А що не так? Хіба моя мама не права?!
– Ах так?! Ну і йди, живи зі своєю мамою!
– От і піду!
– От і йди!
Молодий чоловік вибіг і гримнув дверима.
Тетяна сіла й заплакала, присмачуючи сльозами фарш на котлети…
Ігор охолов, походив довколо будинку і вирішив повернутися, адже він любив свою дружину, та й має вона рацію, що вже тут…
Тетяна ж наплакавшись, вирішила, що чоловік у чомусь мабуть таки правий.
Та й взагалі він правий!
Вона накинула пальто, одягла на босу ногу чобітки і побігла вниз сходами, навіть не зачинивши двері, шукати чоловіка, на ходу схлипуючи і сварячись до себе за довгий язик.
Ігор у цей час, перескакуючи через кілька сходинок, поспішав додому, щоб сказати коханій, що був не правий.
Вони зустрілися на сходах, між поверхами і зупиняючи один одного, а потім замовкаючи на півслові, намагалися порозумітися, вибачитися, сказати, що люблять…
Обійнявшись, молоді пішли додому і почали готувати вечерю.
Вже ввечері чоловікові хтось подзвонив. Поговоривши по телефону, Ігор якось дивно подивився на дружину.
– Знаєш, люба… – почав він. – Там моя мама… Вона … у неї відпустка зараз зʼявилася і вона… Вона хоче приїхати до нас на тиждень!
– Ой, як це прекрасно! – награно захоплюючись вигукнула Тетяна. – Мама це добре, нехай відпочине.
– Ти справді так думаєш? – недовірливо запитав Ігор.
– Звісно, – сказала жінка, але в середині в неї все вирувало…
…Мами з’явилися одна за одною.
У мами чоловіка вистачило терпіння не сказати невістці, яка вона погана господиня. Котлетки ж он якісь пересолені, пиріжки не зрозуміло з якоюсь начинкою.
У мами дружини теж вистачило тактовності. Вона не вказала зятю на непрацюючу розетку, на кватирку, що не закривалася, на кран, який протікав, а це між іншим гроші з бюджету сім’ї…
Було все тихо й мирно.
Свахи були люб’язні одна з одною.
Молодята зітхнули з полегшенням і вирішили, що нічого, жити можна…
Аж раптом почалося щось незбагненне!
– Ігорю! Ігорчику! Ходи снідати любий, я посмажила тобі твої улюблені сирники, ти ж любиш мамині сирники?
– Донечко, я там кашку тобі зварила, ходи поїси…
– Ігорчику, принеси мені ковдру, щось дме з вікна.
– Тетянко, дитинко, пересядь від вікна, там дме…
…До вечора другого дня молодята вже так дивилися на своїх мам і один на одного, що в будь яку мить могла початися сварка…
– Синку, почекай, я зроблю вологе прибирання, а то в тебе може від цього пилу, що хочеш може розвинутися. Ще занедужаєш.
– Доню, постривай, я заб’ю ось цей цвях, а то я бачу, ти всі панчохи тобі вже ним попсувала.
Тато на вихідних приїде і полагодить все, і кватирку зробить, щоб ПИЛ не летів, – підвищивши голос, і наголосивши на слові пил, сказала мама Тетяни. – Кран теж полагодить, щоб вода не текла …
Потім кожна з мам, по черзі зачинялися у ванній і скаржилися чоловікам на нестерпні умови проживання дитини, просили щось зробити і виходили звідти з червоними від сліз очима.
– Ти куди, синочку?!
– Мені треба, – взуваючись, бурчав Ігор.
Він поспішав слідом за дружиною, яка кілька хвилин тому, закотивши очі, вискочила на вулицю, після того, як її мама, покликала її посидіти поряд.
– Що будемо робити? – запитав Ігор дружину, коли вони вийшли на вулицю.
– І що ж робити?
– Покликати бабусь! – сказав чоловік.
– Бабусь?
– Ага, бабусь. У тебе дві бабусі і в мене дві, ось хай приїжджають та врегулюють усе це.
– Але, – Тетяна дивиться з недовірою. – А якщо не вийде?
– Вийде, а самі ми… А самі… Самі візьмемо і поїдемо відпочивати.
– Відпочивати?
– Ну так, ми ж давно хотіли.
– Ну хотіли, але…
– От і поїдемо, а вони нехай тут розбираються самі.
– Незручно якось… Як ми мам покинемо?
– На бабусь?
– Ну так…
– Послухай, ми їх кликали?
– Ні…
– Ми їх просили допомагати нам, готувати сніданки, витирати пилюку, забивати цвяхи?
– Ні…
– Ну от! Може, у нас свої плани є.
Так вони й вирішили…
Мами були вражені, коли діти заявили, що у них через дві години поїзд.
Вони щось намагалися сказати, відкривали і закривали роти, але… Діти були непохитні.
– Зустріньте, будь ласка, наших гостей, сказали діти й пішли.
Поки мами здивовано дивилися на двері, на один одного, хапалися за телефони, до них почали прибувати гості.
– Здрастуйте дівчатка, не очікували?
Звичайно не очікували!
У кожної зі свах були мама і свекруха, а дітям вони – бабусі, улюблені бабусі між іншим, ось діти і поскаржилися бабусям, що погано вони дочок виховали і невісток.
Ті й приїхали…
…Повернулися Ігор з Тетяною додому відпочилі, з купою вражень.
Вдома було тихо, чисто затишно, кватирка зачинялася, кран не капав, пилюки не було…
А на столі лежала якась записка.
«Любі онуки. На ваше прохання ми трохи напоумили наших дочок, полагодили крани, кватирку теж. Вимили підлогу, витерли пил та й поїхали додому.
Чекаємо вас в гості… Коли ми повернемося від своїх дітей, приїжджайте до нас, будемо раді!
Ваші бабусі й дідусі.»
– Вони що до мам у гості поїхали?!
– Мабуть…
– Цікаво…
– Ну так.
…З того часу мами не приїжджають більше без попередження, а якщо й приїжджають, то діти їм дуже раді.
А мами більше й не вередують, одна з одною подружилися, в гості їздять…
А батьки… Ну що батьки, вони й не сварилися. Як познайомили їх діти, так і дружать досі!
Ну а що ж їм ділити?!