– Ольго, давай розлучимося, – ошелешив мене мій чоловік. – Ти не на місяць їдеш, і навіть не на рік, тож хто зна як воно там далі буде. А якщо повернешся, і у нас обох нічого не зміниться, то ми собі далі будемо жити.
Такого я від свого чоловіка, з яким прожила 20 років аж ніяк не очікувала. Хіба я одна, хто в Італію на заробітки зібрався? Ніхто ж не розлучається, жінки їдуть гроші заробляти, а чоловіки за ці гроші будують будинки, а мій чоловік вирішив зі мною розійтися!
Головне, що ми це рішення разом приймали. У нас донечка якраз підросла, треба про її майбутнє подумати – і як вивчити, і як житлом забезпечити, от я і вирішила, що поїду в Італію на заробітки. Ярослав мене підтримав, сказав, що це гарна ідея. А вже перед самим моїм від’їздом заявив, що ми розлучаємося.
Чоловік наполягав, що розлучення формальне, і що він і далі житиме в нашому будинку, і доглядатиме господарку і город. Мені його рішення видалося дивним, але у мене виходу не було, треба було їхати і ми розлучилися.
Як і обіцяв, чоловік залишився вдома, я йому гроші висилала, а він нам хату розбудовував. Все було добре і спокійно до тих пір, поки моя донька заміж не вийшла.
Ми з чоловіком зробили своїй доньці шикарне весілля, я навіть додому приїхала заради цього. Моя душа співала, бо вийшло все так, як я хотіла, перед сватами не соромно, бо ми і весілля гідне зробили, і хату таку збудували, що я сама не сподівалася, що чоловік все так гарно до ладу зробить.
Після весілля доньки я поїхала назад в Італію, а донька з зятем стали жити в нашій новій хаті. Це якимось чином дуже зачепило мого чоловіка, і він якось зателефонував мені в Італію, і сказав, що хоче ще таку невелику літню кухню на подвір’ї побудувати.
– Навіщо тобі ще літня кухня, у нас же будинок є? – здивовано питаю.
– Жити там буду, – невдоволено буркнув чоловік.
Потім з розмови з донькою я зрозуміла, що у Ярослава щось не дуже складаються стосунки з зятем і він не хоче жити з ним разом в одній хаті, мовляв, двом господарям там затісно.
Я погодилася, бо і справді подумала, що ще одна хатинка нам не завадить. Але тут чоловік мене ошелешив, що він хоче, щоб будиночок цей відразу на нього ми оформляли.
Тут я вже задумалася. Що ж це виходить? Я буду будувати будинок за свої гроші, а він належатиме Ярославу? Якось недобре виходить, але я відкинула всі сумніви і недобрі думки, і дала свою згоду.
Донька теж цьому рішенню зраділа, бо молоді хочуть жити окремо, так завжди було і буде. Тож ми прийнялися за справу. Чоловік так захопився і так поспішав, що вже за півтора року все було готово і він переселився в цю новобудову, яка аж ніяк не нагадувала літню кухню, швидше невеликий, але дуже затишний будиночок.
Грошей я не шкодувала, бо думала, що як повернуся, то буду з чоловіком там жити. Проте у Ярослава були свої плани і на життя, і на цей будинок.
Якось в Італії я лише прокинулася, зробила собі каву, бачу – донька мені телефонує. Я дуже здивувалася, чого б вона так рано?
– Мамо, тато до нас на подвір’я іншу жінку привів, каже, що буде одружуватися, – протараторила мені донька в слухавку.
Від почутого я аж присіла. Та як він посмів? Відразу набрала Ярослава, а він спокійним тоном мені відповів, що це правда.
– А що ти хотіла? Ми з тобою вже 12 років як розлучені, – нагадав мені чоловік.
От що мені тепер робити? Виходить, що я власними руками і за свій кошт звила гніздечко для свого чоловіка. І нічого ж тепер не доведеш –ми розлучені, і будинок на ньому.
Не сподівалася я, що мої заробітки обернуться таким чином для мене. І що тепер робити?