Якось один чоловік, повертаючись трасою додому, помітив на узбіччі літню жінку. Навіть у сутінках було видно — їй терміново потрібна допомога. Чоловік зупинив свою стареньку «ластівку» біля її «Мерседеса». Машина ще шипіла, коли молодик вийшов з неї.
Старенька намагалася усміхнутись, але хвилювання було написане на її обличчі. Вже більше двох годин вона стояла тут, і жоден водій не зупинився. А він? Він виглядав небагатим, трохи втомленим… А раптом небезпечний? Ці думки крутилися в її голові.
— Добрий вечір, — привітався юнак. — Вам допомогти? Сідайте в машину, там тепліше. Я — Браян, Браян Андерсон.
Проблема була проста — пробилося колесо. Але для старенької, яка опинилася сама посеред траси під вечір, це здавалося катастрофою. Браян швидко впорався з заміною — забруднив руки, подряпав пальці, але жодного разу не поскаржився.
Коли вже все було майже готово, жінка опустила вікно і заговорила. Розповіла, як важко їй останнім часом. І щиро сказала, що ніколи не зможе віддячити йому як слід.
Браян лише посміхнувся. Вона запитала, скільки винна. Він одразу ж відмовився від грошей. Згадав, як колись і йому хтось допоміг без жодної винагороди.
— Якщо дуже хочете віддячити, — сказав він, — допоможіть першому, хто буде потребувати цього. І пригадайте мене.
Браян почекав, доки авто зникне з горизонту, і з усмішкою поїхав далі у своїх справах.
Старенька, все ще зворушена, зупинилась трохи згодом у придорожньому кафе на заправці. Приміщення було убоге — старі столи, зношені серветки. Але увагу привернула офіціантка — виснажена, вагітна, на вигляд — сьомий місяць. Але вона усміхалась. Усмішкою, в якій заховано і втому, і тривогу, і віру. Жінка на «Мерседесі» раптом упізнала в ній себе — пів години тому вона сама стояла на трасі з такою ж усмішкою й відчаєм.
Коли вона доїла свій суп і випила чай, то залишила під серветкою купюру у 100 доларів. І ще чотири — заховала під нею. Та пішла, не сказавши ні слова.
Офіціантка підійшла, щоб прибрати… І побачила записку:
«Ти мені нічого не винна. Я тебе розумію. Недавно і мені допомогли без жодної винагороди. Тепер і я допомагаю. Якщо захочеш мене віддячити — просто не дай цьому ланцюжку добра зупинитись на тобі».
Очі жінки наповнилися слізьми. Вона більше не відчувала втоми. І хоч клієнтів ставало тільки більше — працювалося легко.
Повернувшись додому пізно ввечері, вона притислася до свого чоловіка, який спав після важкого робочого дня. Він так хвилювався про гроші, так старався…
Вона поцілувала його в щоку й прошепотіла:
— Усе буде добре. Я дуже тебе люблю, мій Браян Андерсон.
Бо доброта — вона завжди повертається. І якщо ми колись отримали від когось світло — наш обов’язок передати його далі.
