– Якого милого знову переставляти прикраси на ялинці? – мої слова вирвалися раніше, ніж я встигла їх зупинити. Свекруха обернулася до мене з виглядом повної невинності, але я вже знала цю маску надто добре.
– Інно, я просто подумала, що так буде краще, – промовила вона, тримаючи в руках скляного янгола, який щойно замінив мою улюблену червону кулю.
Різдвяний вечір обіцяв бути напруженим. Я мріяла, щоб це свято було затишним, нашим з чоловіком Степаном, але щороку свекруха знаходила спосіб нав’язати свою ідею “ідеального Різдва”. У перший рік нашого шлюбу я була надто сором’язлива, щоб перечити, у другий – переконувала себе, що вона просто хоче допомогти. Але цього року я більше не могла мовчати.
– Ялинка виглядає прекрасно так, як є, – спробувала я зупинити її, але вона тільки зітхнула і промовила:
– Дитино, я ж усе життя прикрашала ялинки, знаю, як краще. Не хвилюйся, з роками ти навчишся.
Моя рука сама стискалася в кулак. Всі мої старання створити щось своє розбивалися об її впертість.
Три дні тому я купила нові прикраси – сучасні, стильні. Червоне з білим, мінімалістичне поєднання, що ідеально пасувало до нашого інтер’єру. Але в коробці під ялинкою тепер лежали бабусині янголята, паперові зірочки й кульки, які ледве трималися купи.
– Інно, подивися, яка гарна ця зірка, – свекруха простягнула мені пластмасову фігурку з облупленим фарбуванням.
– Вона прекрасна, але я хотіла б, щоб цього року ми зробили щось по-своєму, – спробувала я вкотре.
– Це ж традиція, як можна її змінювати? Степан завжди любив ці прикраси! – відрізала вона.
Мені лишалося тільки усміхатися, аби не розгорівся конфлікт. Степан у цей момент саме зайшов до кімнати й одразу зрозумів, що щось не так. Він присів поруч і притиснув мене до себе.
– Мамо, а може цього разу дійсно дамо Інні більше свободи? – запитав він, намагаючись примирити нас.
– Свободи? – свекруха подивилася на нього так, ніби він сказав щось геть абсурдне. – А що з нашою сімейною історією? Ви просто хочете забути, як ми щороку це робили всі разом?
Я більше не могла стримуватися.
– Справа не в тому, щоб забути, а в тому, щоб створити свої традиції, мамо! – мої слова прозвучали рішуче, і навіть Степан здивовано глянув на мене.
Тиша тривала кілька секунд. Свекруха поставила янгола на стіл і подивилася на мене.
– Добре, – сказала вона нарешті, але в її голосі чулася нотка образи. – Робіть, як хочете.
Вона пішла до кухні, а я залишилася стояти поруч із ялинкою, відчуваючи себе переможницею, але водночас винною. Степан підійшов до мене, обійняв і тихо сказав:
– Ти молодець. Але вона просто хоче, щоб усе було, як раніше.
– А я хочу, щоб у нас було своє “раніше”, – відповіла я, і він усміхнувся, розуміючи мене.
Наступного ранку свекруха повернулася з повними руками подарунків. Вона принесла купу прикрас, які, за її словами, мали бути компромісом між її вподобаннями і моїми. Але, чесно кажучи, вони виглядали, як старі бабусині речі, просто трохи підправлені новими стрічками.
– Інно, подивися! Може, тобі сподобається це більше? – сказала вона, намагаючись звучати доброзичливо.
Я не знала, що відповісти. З одного боку, мені хотілося подякувати за старання, але з іншого – це був черговий спосіб змусити мене прийняти її бачення.
– Дякую, мамо, – промовила я нарешті, – але, мабуть, цього року я обійдуся своїми прикрасами.
Її обличчя застигло в легкому здивуванні, але вона нічого не сказала. Відчуття полегшення змішувалося зі страхом, що я могла її образити.
Коли ми сіли за різдвяний стіл, атмосфера була натягнута. Свекруха намагалася триматися привітно, але в її словах час від часу проскакували шпильки:
– О, це ж такий сучасний підхід до традицій, – сказала вона, розглядаючи нашу нову ялинку.
Я тільки усміхнулася, намагаючись не реагувати. Але в душі мені було сумно, що навіть у таке світле свято ми не могли знайти спільної мови.
Після вечері свекруха підійшла до мене й несподівано сказала:
– Інно, я розумію, що тобі хочеться по-своєму. Просто іноді важко прийняти, що все змінюється.
Я глянула на неї, і в її очах побачила щось нове – можливо, щиру спробу зрозуміти.
– Мамо, я вдячна за все, що ви робите. Просто хочу, щоб це свято було нашим. Не тільки вашим чи моїм, але спільним, – відповіла я.
Вона кивнула, і я відчула, що вперше за весь цей час ми почули одна одну.
А як ви ладнаєте зі своїми свекрухами? Чи вдається знайти компроміс у таких ситуаціях? Поділіться своїми історіями в коментарях – дуже цікаво почути ваші думки.