– Яке розлучатися, Анастасіє??? – це в мене кума запитує. – Вам по 76 років, ціле життя прожили!
Ми одружилися з Павлом після третього курсу інституту. Три роки зустрічалися, а потім побралися, батьки нам влаштували пишне весілля – такі тоді були традиції.
43 роки ми з чоловіком прожили душа в душу, виростили двох дочок, трьох онуків. Завжди одне одного любили, поважали і підтримували, були одне одному опорою.
І раптом чоловіка ніби підмінили. Я стала йому непотрібна. Спить в іншій кімнаті. А нерухомість він усю зареєстрував на себе, тобто Павло усьому господар.
Я з’ясувала в нотаріальній конторі, що я, не маючи зареєстрованої на себе частки майна, не маю нічого для передачі у спадок своїм дітям і онукам.
Чоловік почав потай шукати покупців на садову ділянку. Хоче нашу дачу тихцем продати! Я таку його поведінку сприйняла як зрадою і подала на розлучення з поділом майна. П’ятий рік судимось.
Майно поділили, розлучення ще попереду. Нам уже по 76 років. Одружені 52 роки, стали абсолютно чужі. Павло не простить мене тепер ніколи за відібране мною по суду майно, я його – за таке ставлення до себе з його боку. Віддячив!
Тяжка старість. Самотність. Тепер до мене один інтерес нащадків: кому я залишу у спадок дачу. Мої ці поневіряння стали п’ятирічним серіалом пізнання мною людської спритності, брехливості, до якої може скотитися навіть коханий чоловік.
За результатами судів він скрізь несправедливий і не правий. Як я могла більше 50 років бути наївною і такою довірливою! А тепер ще гірше: я помітила, що в мене душа стала кам’яною, і я нікому не вірю. Ні-ко-му. Окрім Бога.
Добре, що діти і онуки є, хоч і стосунки з ними не близькі. Та все ж таки хоч не даремно прожите життя. Бо в іншому я нічого не досягла. Ніде не була. не реалізувалася в професії. А як своє життя прожили ви?
Чи наважилися б на розлучення в такому віці, як я? Чи треба було терпіти всі Павлові витівки і вчинки?
Фото – авторське.