Не просто так Віра завітала до сестри в неділю з самого ранку. Їй люди донесли новину, що в Орисі вдома якийсь чоловік оселився, от вона і прийшла все перевірити.
А тут сестра, від якої такого ніхто не чекав, заявляє, що у неї з’явився наречений, і вона виходить заміж.
Допустити цього Віра аж ніяк не могла, бо її старша донька заміж виходить, і матір вирішила, що Орисі саме час прийняти племінницю у себе вдома. Бо в неї самої ще дві доньки підростають, і місця всім не вистачає.
Мами їхньої не стало ще два роки тому, і відтоді Орися сама живе в родинному будинку. Ні сестра, ні брат до неї не навідувалися, поки не почули, що молодша сестра на старості років надумала заміж виходити.
– Не сміши людей, Орисе. Яке заміж тобі? Заміж буде виходити твоя племінниця, ти маєш дитині допомогти. А вона тебе на старість обійде. Ти ж знаєш, яка в мене Наталочка дитина добра.
Не встигла Орися натішитися своєму особистому щастю. Вони з Миколою лише нещодавно знайшли одне одного. Познайомилися випадково, коли він їй машину дров привіз. Розговорилися. Микола розлучений, життя пішло шкереберть. А Орися йому і справді припала до душі, тому зачастив він до неї. Так поступово і зблизилися.
Потім Микола пропозицію Орисі зробив, і переїхав до неї. Вона згодою відповіла, але не подумала, що її рідня буде проти.
Орися щиро вважала, що якщо вона доглянула маму до останнього, то має право одноосібно претендувати на будинок. До того ж, мама записала заповіт на неї одну, і сестра з братом, начебто, змирилися. Та тепер виявилися їхні справжні наміри.
Що робити, Орися не знала. З родичами псувати стосунки їй аж ніяк не хотілося. Але і упускати своє щастя, яке прийшло, коли вона вже й чекати перестала, теж було би неправильно. Вона ж все життя заради інших жила, а коли для себе жити?
Все могло б скластися зовсім не так, якби через важку недугу мама не злягла. Орися, як наймолодша дитина, змушена була довгі роки піклуватися про неньку. А що було робити? Старші сестра і брат вже обзавелися сім’ями, їм про власних дітей треба було уже дбати.
«Гляди матір, Орисе, – просили. – Хоч поки наша малеча підросте».
Гляділа. Встигала і по господарству, і на городі, і зварити, і попрати. Роботи в селі завжди було багато, а допомогти не було кому.
«Добра ти дитина!» – казали сусідки, котрі приходили провідати немічну сусідку. Розуміли, що молодій дівчині дуже непроста доля дісталася.
Та навіть вони не уявляли, як вечорами рвалася душа до однолітків, як ковтала нишком сльози, коли коханий, з яким мріяла побратися, знайшов собі іншу, бо не готовий був розділити з Орисею її тягар догляду за мамою.
Не раз дівчина впадала у розпач: не хотілось лишитись старою дівою. Але шкодувала маму, дивилася на неї – висохлу від тяжкої праці, вибілену тривалою хворобою, на її сині найдобріші у світі очі, і розуміла, що не зможе її залишити.
Минали роки, підростали племінники. Уже школярами стали, а сестрі і брату ще більше ніколи: «Доглядай, Орисе, неньку. Нам треба працювати, дітей у люди виводити. У тебе ж таких клопотів нема, тобі простіше…».
Все ніби й правильно говорять, а очі відводять. Орисі соромно за ту ніяковість, що з’явилась останнім часом між нею і родичами.
Хто винен, що життя складається саме так, а не інакше? Їй важко, проте і їм нелегко: у кожного своє.
«Мамо, рідненька моя. Ви нас трьох ростили, про себе не думали. І не винні, що в мене життя не склалось. Скільки он довкола жінок із розв’язаними руками, але самотніх. Мабуть, не вистачило мені чи то краси, чи то мудрості, чи везіння…» — вела подумки розмову з ненею, але ніколи і жодним словом не обмовилася, що має якийсь жаль щодо того, що не так життя склалося, як хотіла вона.
Так втішала себе, в душі, однак, сподіваючись, що приб’ється щастя і до її порога. Була лагідною, доброзичливою, спокійною. Та все ж не стрималася, захлипала в подушку, коли найстарша племінниця принесла запрошення на весілля. Та відразу ж заспокоїла себе – а в чому дитина винна, їй своє життя будувати треба.
А потім в житті Орисі з’явився Микола, і життя заграло новими барвами. 50-річна жінка наче скинула з своїх плечей років 20, так щастя її молодило.
– Ми з братом проти. Ти чужого чоловіка в нашу хату не приведеш, – заявила Віра.
– У вашу? Мама ж на мене все записала. Чи ти забула?
– Записала чисто формально. Ти ж розумієш, що батьківський будинок нам усім трьом в рівних частках належить?
Микола засмутився, але вирішив проблему кардинально – забрав кохану з села, вони з Орисею в місті зняли собі невеличку квартиру і стали жити.
Родичі на Орисю неабияк образилися. В її будинку таки оселилася племінниця, але сестрі цього виявилося замало. Вона тепер хоче, щоб Орися переписала свій будинок на Наталочку. Бо нехай краще дім рідній племінниці дістанеться, ніж чужому чоловікові. Адже Віра просто впевнена, що Микола з її сестрою лише через будинок.
А яка ваша думка? І що робити Орисі?