Ікбал Масіх народився у дуже бідній сім’ї. Його мати Інайят була прибиральницею, а батько Саїф – різноробочим. Заважати заробляти більше батькові крім усього заважала ще і наркотична залежність. Він міг довго пропадати невідомо де, зовсім не згадуючи про дружину та дітей.
Незабаром глава сім’ї вирішив покинути своїх рідних. Ікбал із матір’ю, братами та сестрами залишилися у двокімнатній квартирі.
Коли Ікбалу було чотири роки, його брат зібрався одружитися. За традиціями Пакистану весілля мало бути дуже шикарним, проте для сім’ї Масіха такі витрати були непосильними. Саїф вирішив взяти позику у розмірі 600 рупій у власника килимової фабрики Аршада Гулли. Однак така велика позика обов’язково вимагала застави. Як заставу Саїф використав Ікабала.
Так 4-річний хлопчик став рабом Аршада Гулли. Сім днів на тиждень він працював по 12-16 годин з однією-єдиною перервою на 30 хвилин. Прокидатися йому доводилося о 4 ранку щодня. Перший рік він працював безкоштовно, тому що це був час його навчання ткацтву. У кімнаті, де він навчався, було ще 20 дітей-рабів. Вони всі знаходилися в задушливому, погано освітлюваному приміщенні. Вчитель показував їм, як правильно зав’язувати вузли, щоб створити візерунок та як користуватися інструментами. За будь-яке зволікання «учнів» карали. Розмовляти одне з одним їм також заборонялося.
Іноді Ікбала будили просто серед ночі, щоб виконати якесь спецзамовлення: «Мені доводилося сидіти в одній позі багато годин. Я не міг ворушитись під час роботи. Багато днів поспіль ми працювали без вихідних. Навіть хворим дітям не давали відпочити. За будь-яке зволікання нас били, карали, залишали без їжі. Ми були надто налякані, щоб допомагати одне одному».
Незабаром Ікбал спробував утекти. Разом із двома товаришами він відпросився у бригадира надвір, щоб сходити до туалету. Щойно він вийшов, він одразу побіг додому. Проте план провалився. Увечері за дитиною повернувся розлютований Гулла. При другій втечі хлопчик спробував звернутися до поліції, проте підкуплені правоохоронці віддали дітей назад рабовласнику. У результаті шість років Ікбал був у рабстві у Гулли, але борг не зменшувався. Зростали відсотки, і Аршад постійно приплюсовував до боргу витрати на навчання, інструменти та штрафи за помилки.
Коли Ікбалу було 10 років, він дізнався про організацію BLLF – “Фронт визволення кабальних рабів”. Хлопчик втік із фабрики на збори і виступив там із промовою, розповівши історію свого життя. Він скаржився на Аршада, на умови праці, на здоров’я, яке не витримувало таких великих навантажень, напівтемряви та пилу.
Тоді організатори видали йому «Лист свободи» – документ, який рекомендували показати власнику фабрики. Звичайно, Гулла тільки посміявся з листа, розірвав його і викинув. Тоді до Гуллі приїхав представник BLLF і забрав Ікбала, погрожуючи судовими позовами.
Ікбала влаштували до школи-пансіонату BLLF у сусідньому місті. Там він вчився читати та писати та мріяв стати юристом. Також він усіма силами намагався допомогти іншим дітям. Проте Аршад не поступався. Він постійно загрожував Ікбалу, його матері, сестрам та братам з вимогою повернути втікача назад на фабрику. У свою чергу, хлопчик продовжував відкрито виступати проти дитячої праці і швидко став знаменитістю. Він навіть отримав премію Reebok у галузі прав людини та звання «Людини тижня» від однієї з найбільших телекомпаній США.
На батьківщині Ікбала хлопчика не вважали за героя. Власники фабрик розуміли, що він створює їм проблеми із продажем товару за кордон, тому вони загрожували сім’ї Масіха. 16 квітня 1995 року Ікбал поїхав у Муридці відзначити з рідними Великдень.
Увечері разом із двоюрідними братами він поїхав кататися на велосипедах, але дорогою додому його застрелили. Поліція особливо не займалася цією справою. Після вбивства хлопчика почастішали арешти активістів «Фронту звільнення кабальних рабів».
Тим не менш, в 1998 році в Пакистані був прийнятий закон, який забороняв кабальне рабство. Сам Ікбал за своє коротке життя допоміг визволити понад 3000 дітей-рабів. У 2000 році йому посмертно дали Нобелівську премію миру.