– Я знову виходжу заміж! – почула я голос доньки на іншому кінці телефону й отетеріла.
Ні, це вже четвертий раз. Четвертий! І я, як мати, вже не знала, чи радіти, чи знову хапатися за голову. Моя донька Катя – хороша дівчина, але в коханні їй явно не щастить. Три шлюби, три розлучення, а тепер вона знову готова йти під вінець.
– Катю, ти ж сама казала, що більше не будеш поспішати… – обережно намагаюся промовити я.
– Мам, цього разу все інакше. Орест – зовсім інший чоловік! Він мене любить, розумієш? – її голос тремтів від ентузіазму.
Я мовчала. Що я мала відповісти? Орест… Знову нове ім’я. І я була майже впевнена, що за місяць-два почую вже інше – щось із серії “Все, я розлучаюся”.
Каті 30 років, і за цей час вона встигла пережити стільки, скільки деякі не переживають за все життя. Вперше вона вийшла заміж у 22. Тоді це було те саме кохання з категорії “раз і на все життя”.
– Ми будемо разом вічно, мамо! – заявила вона, обіймаючи свого першого чоловіка Андрія.
– Катю, та вам ще жити і жити. Може, не варто так поспішати? – намагалася застерегти я, але що там.
Весілля було гучне. Гуляли на весь район. Мій чоловік – батько Каті – тоді ще жартував:
– Ну все, доню, тепер ти у добрих руках.
Не минуло й двох років, як ці “добрі руки” спакували речі й переїхали жити до іншої жінки.
– Мам, він мене зрадив! – ридала Катя на кухні, а я намагалася заспокоїти її.
– Доню, не плач. Все минеться. Ти ще молода…
Минуло трохи часу, і Катя повернулася до життя. Зустріла другого. І знову заміжжя. Цього разу – тихіше, скромніше. Я тоді навіть зраділа:
– Може, тепер уже справді її доля?
Але ні. Через три роки другий шлюб тріснув, як крига під весняним сонцем. Вони разом взяли квартиру в кредит, народився син Назар, і саме це робило їх розлучення ще важчим. Потрібно було ділити не тільки майно, а й час із дитиною. Назар тиждень жив у Каті, тиждень у тата.
– Як же так, Катю? Що цього разу сталося? – питала я, коли вона знову сиділа у мене на кухні, вся в сльозах.
– Він мене не розуміє. Ми чужі люди.
На той час я вже перестала сперечатися чи радити. Просто слухала й мовчала. Тому що в серці моєму було одне запитання: чому? Чому моя донька знову й знову кидається в ці стосунки, як у вир із головою, а потім кожного разу розбивається об каміння?
Коли прийшов третій шлюб, я вже не дивувалася. “Люблю, і крапка” – казала вона про свого третього чоловіка Сергія. У них народилася донька Аня, але щастя й цього разу виявилося недовгим.
– Мам, я більше не можу. Ми розлучаємося.
І от тепер, коли вона знову промовила ці слова – “Я виходжу заміж” – я не знала, як реагувати. Орест… Новий чоловік. Здається, хороший, ввічливий. Але й ті, що були до нього, на початку теж здавалися “ідеальними”.
Наступного тижня Катя привела Ореста до нас на вечерю. Я з тривогою дивилася на цього нового кандидата в чоловіки моєї доньки. Чоловік як чоловік. Порядний, приємний, видно, що Катю любить.
– Оресте, а ви серйозно налаштовані? – обережно спитав мій чоловік, якого теж хвилювала ця ситуація.
– Звісно. Я хочу зробити Катю щасливою, – відповів Орест, дивлячись на Катю закоханими очима.
А я тоді подумала про онуків. Назар уже школяр, Анна – маленька дівчинка, якій так потрібна стабільність. А як їм жити у цій круговерті маминих нових стосунків? І чи не повторить Катя знову ті ж самі помилки?
Після вечері ми з чоловіком залишилися на кухні. Він налив собі чаю й важко зітхнув:
– Що думаєш?
– Я боюся за неї. І за дітей. Знову цей крок, знову ризик…
– Але що ми можемо зробити? Вона вже доросла.
І він мав рацію. Каті 30, і вона сама має вирішувати, як їй жити. Я можу лише підтримати. Навіть якщо в душі боюся, що вона знову прийде до мене з заплаканими очима.
Через місяць Катя справді одружилася з Орестом. Весілля було невелике, тільки для найближчих. Моїм єдиним побажанням було:
– Будьте щасливі. І цього разу – назавжди.
Але, скажу чесно, досі не можу заспокоїтися. Я не розумію, чому Катя так поспішає в коханні. Чому не може спершу все добре зважити, придивитися? Адже діти вже мають двох різних татусів, і їх це теж стосується.
Мені цікаво почути думку інших. Що ви думаєте? Чи варто було б Каті бути обережнішою й не поспішати зі шлюбами? Чи, може, я даремно хвилююся й усе в них цього разу буде добре? Розкажіть, що думаєте. Бо я, як мати, вже не знаю, як правильно…