З того ювілею минув місяць. Я вже й забула про нього, та чутки, які до мене дійшли від далеких родичів, привели мене в подив. Як тільки Орися могла про нас таке подумати.
“Може ми й діди, але гонорові”, – як любив казати мій тато.
Я з багатодітної сім’ї. В батьків нас було всіх одинадцятеро. На даний час нас залишилось семеро.
Жили ми завжди бідно. Самі розумієте, дві-три дитини важко на ноги ставити було в ті часи, а нас одинадцятеро.
Одяг доношували один за одним, те саме і про взуття.
Але всі ми вивчилися і створили свої сім’ї. Я вже давно бабуся. Сама заміж рано вийшла і діти мої з тим не тягнули. Мені ще шістдесяти немає, а я вже тричі бабуся.
Так вийшло, що в містечку, якому я живу з чоловіком, з рідних ніхто не проживає. Але недалеко від нас купила квартиру моя двоюрідна сестра. Ми не часто, але зустрічалися.
Я працюю швачкою, тому чи штани вкоротити чи до штор тасьму пришити, я завжди при нагоді. Чоловік мій водій трамваю, доїжджає з району до області. Діти всі живуть окремо.
Ми не шикуємо, але і не голодуємо. Дах над головою є, а на хліб з маслом ми ще в силі зі Степаном заробити.
А місяць тому моя двоюрідна сестра запросила нас зі Степаном до себе на ювілей, який вона святкувала в ресторані.
Я навіть нову сукню купила, а діду сорочку і мешти.
Ми не часто по ресторанах ходимо, треба ж було підготуватися.
Вирішили подарунок не купувати, а поклали в конверт гроші, який по дорозі до ресторану купили.
Ручки з собою не було щоб підписати, тому ми вклали п’ять тисяч від себе і привітали іменинницю.
Святкування минуло гарно, нічого не скажу. Сестра все організувала до найменших дрібниць.
Додому ми ледь ноги приволокли, бо була і жива музика і ми зі Степаном навіть декілька “польок” станцювали.
І все б нічого, якби не ці чутки.
Я вже й забула про той ювілей, як до мене після церкви Юля підійшла.
Виявляється, Орися, ювілярка, всім почала в родині жалітися, що ми такі невдячні зі Степаном, бо поклали в конверт двадцять гривень, а наїли на цілу десятку.
Як я зрозуміла, хтось їм підклав таку “свиню”, але чомусь Орися відразу на нас пальцем тикнула.
Я ще її не бачила, але мені так і хочеться спитати, чому вона така впевнена, що це саме ми таке зробили.
Я знаю, що все це бере свій початок з того, що я з багатодітної сім’ї. Але чому? Ми працюємо, допомагаємо дітям. Я б ніколи таке не вчинила, але сестрі видніше.
А як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто підіймати з сестрою цю тему, чи залишити все як є?
Автор – КАРАМЕЛЬКА