Я сама міська, народилася й виросла у Вінниці. З чоловіком Михайлом познайомилися під час навчання в університеті, а коли закінчили навчання і влаштувалися на роботу, влаштували невеличке весілля. Орендували квартиру, почалося сімейне життя.
Згодом ми з Михайлом купили свою простору двушку в новобудові, кілька років виплачували за неї кредит, потім робили майже два роки ремонт, але воно того вартувало – жити в своїй власній оселі.
Мої ж батьки і молодша незаміжня сестра живуть в двокімнатній квартирі на околиці Вінниці. А моя свекруха Ірина Василівна мешкає в селі за пів години їзди від Вінниці.
У селі, в тому ж, що й свекруха, також живе сестра чоловіка з родиною, моя зовиця Віка, у них з чоловіком двоє діток. Батько мого Міші вже на небесах.
Ми звичайно завжди їздили інколи до Ірини Василівни в село, але так, на кілька годин, на довго не залишалися. Чоловік щось бувало допомагав матері, ми провозили якісь гостинці, пили чай та й їхали. Мій чоловік, щиро кажучи, не дуже з мамою любить довго спілкуватися, і лиш тепер я зрозуміла, чому.
У ці вихідні чоловік був на роботі, а свекруха запросили мене з Дмитриком приїхати до неї у пʼятницю і побути до неділі, допомогти їй щось по господарству, щоб малий на природі побув. У неї ще буряки і частково картопля були неперебрані, квасоля не полузана.
Я й погодилася, поїхала своєю машиною у пʼятницю на вечір.
У суботу, як поснідали, я допомагала Ірині Василівні на городі прибрати остаточно, а найбільше часу зайняло те перебирання-лузання, плюс – закривали у банки перець.
Поприбігали діти зовиці, теж копошилися біля нас, щось робили на прохання бабусі, адже вони старші за нашого Дмитрика, їм вже 13 і 15 років.
Десь о першій годині дня Ірина Василівна пішла готувати обід, а я продовжила працювати. А десь о 15 годині свекруха покликала всіх за стіл.
Ось тоді це й сталося. Свекруха собі, мені, Дмитрику і дітям своєї дочки налила запашного червоного борщу, на друге – пюре з котлеткою. Його і попросив мій Дмитрик добавки. Але у відповідь почув:
– Мало працював – на добавку й солодке не заслужив! Хлопцю вже 11 років, має все на огороді допомагати старшим!
Дітям зовиці шарлотку запашну з яблуками і трубочок з кремом на десерт подала. А перед Дмитриком навіть чисту тарілку для солодкого не поставила!
Я, звичайно, дар мови втратила. А вона продовжувала:
– Хто не працює – той не їсть! А Дмитрик більшу частину часу пробайдикував, то який йому десерт?
Я ледве стрималась! Так і хотілось сказати матері чоловіка все, що я про неї думаю! Та я змовчала. До десертів я теж навіть не торкнулася. І взагалі я слова більше свекрусі не промовила.
Я зібрала речі, і ми поїхали з Дмитриком у Вінницю, не взявши ні овочі, ні фрукти, які спочатку планувала взяти в місто.
Коли я розповіла все чоловіку, Мишко мене втішив, але мені все одно досі дуже гірко. Ну як так можна, бути такою бабусею???
Я вирішила твердо, що і дорогу до свекрухи в село забула відтепер, після минулих вихідних і того, що Ірина Василівна втнула, навіть дивитися на неї не можу. Чоловік каже, щоб я не надавала значення, але як? От скажіть, як??? Мені здається, забути й пробачити таке не можливо.
Автор – Олена М.
Фото – авторське.