– Ви не повірите, але я втекла з лікарського кабінету, наче школярка з контрольної! А все через те, що там був мій колишній однокласник, з яким ми колись обмінялися першим поцілунком. Ні, це не любовний роман – просто один з тих незручних моментів, які трапляються в житті.
Останні кілька місяців я постійно відкладала похід до лікаря. Як не брак часу, то грошей. Але настав момент, коли я вирішила: досить, треба зайнятися своїм здоров’ям. Я записалася до жіночого лікаря, до якого ходила вже не один рік. Та, як це часто буває, все пішло не за планом.
Коли я прийшла до клініки, адміністраторка на рецепції привітно посміхнулася:
– Пані Наталіє, ваш лікар сьогодні, на жаль, не працює. У нього термінові сімейні обставини. Але є вільний прийом у нашого нового спеціаліста, він гарний фахівець. Як вам таке?
Я замислилася. З одного боку, я не хотіла відкладати візит ще на місяць чи навіть більше. З іншого боку, йти до незнайомої людини було трохи незручно. Але зрештою я погодилася.
– Добре, нехай буде новий лікар.
Жінка назвала його ім’я – Руслан Степанович. Здавалося, що це ім’я десь чувала, але я не звернула на це особливої уваги, бо саме в цей момент мені зателефонував син, у нього виникли якісь питання по школі.
Я швидко закінчила розмову і почула своє ім’я – запрошували до кабінету. Увійшла, привіталася і… застигла на місці. Переді мною стояв Руслан, мій однокласник зі школи. Впізнати його було легко: той самий погляд, трохи сивувате, але ще густе волосся і усмішка, яку важко було забути.
– Наталю? Це ти? – здивовано запитав він.
– Ой, це справді ти, Руслане? – промовила я, намагаючись усміхнутися, але всередині все стискалося від сорому.
Руслан тепло посміхнувся:
– Так, доля знову нас зводить. Як твої справи? Маєш сім’ю, діток?
На мить я втратила дар мови. Про що він говорить? Який збіг обставин! Я прийшла сюди як пацієнтка, а він тепер лікар, перед яким мені потрібно роздягатися? У голові панував хаос. Я мовчки сіла на стілець, боячись подивитися в його бік.
Руслан переглянув якісь папери на столі і додав:
– Щось ваша картка не на місці. Зараз запитаю в реєстратурі, секундочку.
Як тільки він вийшов з кабінету, я відчула, що не можу залишитися. Це було надто ніяково. Я швидко схопила сумку і буквально вибігла з кабінету, навіть не дивлячись, чи хтось мене бачить. Сходами я спустилася вниз і опинилася на вулиці, де нарешті видихнула з полегшенням.
Пізніше я подзвонила до клініки і вибачилася, сказавши, що терміново повинна була піти. Знову записалася на прийом, але вже до свого старого лікаря.
Через місяць, виходячи з клініки, я знову зустріла Руслана. Він усміхнувся і запитав:
– Ти все-таки втекла, правда? Але я тебе розумію. Деякі моменти з дитинства залишаються з нами назавжди.
Я засміялася, хоча досі відчувала себе ніяково.
– Пробач, це було дуже дивно. Але, мабуть, ти правий. Такі спогади мають жити лише у минулому.
Руслан хитро підморгнув:
– Тоді, може, каву вип’ємо? Без білих халатів і ніяковості.
А ви, дорогі читачі, що б зробили на моєму місці? Втекли б чи намагалися залишатися спокійними? Дуже цікаво почути ваші думки та поради.