Іноді я думала, що було б, якби ми з Петром мали більше часу лише для себе. Ці тихі ранки, кава без поспіху, без дратівливого погляду на годинник.
Але реальність нас наздогнала – робота, рахунки, школа Олі, все це штовхало нас вперед, змушувало говорити “треба, тому що треба”. Я взагалі не скаржилася. Ми з Петром створили злагоджену команду, яку розуміли без слів. З моменту знайомства я відчула, що він “саме той”.
Однак нещодавно дещо змінилося. Петро повертався все пізніше і пізніше, і коли я запитала, він тільки сказав, що в нього побільшало роботи.
Коли він усміхався й ніжно торкався мене, здавалося, що він знову став тим самим Петром – відданим батьком, який вечорами допомагав Олі з математикою, чоловіком, який завжди був поруч зі мною. І все ж я побачила у його очах щось нове, те, чого раніше не було.
Від природи я не була підозрілою чи ревнивою. Хтось інший, побачивши, як часто Петро тягнеться до телефону і замикається з ним у кімнаті, напевно, почав би шукати глибший сенс. Але Петро? Мій Петро? Я намагалася викинути ці думки з голови. Зрештою, ми були разом роками, і він ніколи не давав мені жодних причин сумніватися в ньому.
І все ж це почуття не зникало.
Я сиділа за кухонним столом, дивлячись на кулінарну книгу, намагаючись спланувати недільну вечерю, коли почула рішучий стукіт у двері.
Я нікого не чекала – Петро мав повернутися за годину, а Оля була з подругою. Я трохи здивовано підійшла до дверей і відчинила їх. Переді мною стояв молодий чоловік років двадцяти, злегка схилившись, із торбою на плечі. Його очі були такими знайомими…
– Доброго ранку, я Тарас… син Петра, – сказав він таким тоном, ніби говорив про щось цілком очевидне.
Я відчула, як у мене всередині щось стиснулося. Петра син? Жодна фотографія, жодна історія з минулого ніколи не вказувала на те, що у Петра є дитина на стороні. Я стояла з відкритим ротом, намагаючись зібратися з думками, коли Тарас додав трохи холодним голосом:
– Вибачте, я не хотів нишпорити у вашому житті, але… я мушу дізнатися, хто мій батько. Я маю право знати.
Я не знала, що відповісти. Я запросила його увійти, питання заповнили мою голову. Звідки він узявся? Чому я ніколи про нього не чула? І що Петро від мене приховував ще?
Я сиділа за столиком навпроти Тараса, намагаючись стримати свої емоції. Він говорив небагато, але кожне його слово врізалося в мою пам’ять.
– Батько, – повторив він кілька разів, вимовляючи це слово якось зовсім по чужому. Петро ніколи не згадував про свого сина, і ми, я та Оля, ніколи не давали йому приводу приховувати такі речі. Годинник на кухні голосно цокав, і Тарас, мабуть помітивши мою напругу, почав говорити:
– Петро надсилав гроші на аліменти. Ми не бачилися роками. Він, мабуть, хотів це все приховати… Так було легше, правда? – він подивився на мене з чимось наче жалем, але й дивною байдужістю.
Я слухала це з дедалі більшою недовірою. Раптом ключ у дверях повернувся – Петро повернувся раніше, втомлений, але відразу помітив дивного чоловіка на нашій кухні. Його очі відразу показали, що він знає, хто такий Тарас. Не кажучи ні слова, він застиг у дверях, ніби сподівався, що якщо він нічого не скаже, то все минеться.
Я вже не могла стриматися:
– Петре, може, ти поясниш мені, чому я лише зараз дізнаюся про твого сина?
Петро стояв на порозі з широко розплющеними очима. Було очевидно, що побачене перевершило його найгірші очікування.
Він подивився на Тараса, а потім подивився на мене – цей погляд просив на мить розуміння, але в мені тільки зростала злість. Я встала з-за столу, намагаючись стримати тремтіння в голосі.
– Як це можливо, Петре? У тебе є син, про якого ти ніколи не згадували? А цей син зараз сидить у нас на кухні і пояснює мені, що ти роками переказував йому гроші. Ти справді хотів, щоб я ніколи нічого не дізналася?
Петро глибоко вдихнув і зробив кілька кроків уперед, ніби шукаючи слова, щоб зупинити бурю. Він спробував торкнутися моєї руки, але я відійшла.
– Анно… Так не мало бути. Я хотів тобі сказати, чесне слово. Але потім… в нас все було так добре, і я… я просто хотів, щоб ми жили в мирі, – сказав він, і в його голосі можна було почути відчай.
У цей момент Тарас підвівся, відсунув стілець і поглянув на Петра з холодним виразом обличчя.
– Як ти думаєш, в мене все було добре? Знаючи, що мій батько живе в іншому світі, ніби мене ніколи не було? І йому достатньо лише час від часу відправляти передачі?
У його голосі було стільки гіркоти, що я відчула, як тремтіння пробігло по спині.
Петро дивився на нього, не кажучи ні слова, і я відчула, що ми всі троє застрягли в якомусь неймовірному хаосі, який, здавалося, водночас руйнує все, що раніше було певним і безпечним.
Тарас, побачивши, що Петро не збирається говорити, лише недовірливо похитав головою. Після хвилини мовчання він раптом порушив її, повернувшись до мене.
– Знаєте, я все життя сподівався, що нарешті побачу, ким насправді був мій батько. Але, мабуть, єдине, що мені вдалося з’ясувати, це те, ким він зовсім не є, – сказав він, дивлячись на Петра з розчаруванням в очах.
– Я здивований, що ви живете з таким чоловіком, – додав він, дивлячись на мене, ніби намагаючись знайти хоч якесь розуміння.
Петро опустив голову, ніби хотів зникнути, і я відчула, як ця одна зустріч потрясла основи нашого життя. Я глибоко вдихнула і повернулася до чоловіка.
– Чому? Чому ти ніколи не розповідав мені про нього? Чому ти думав, що це щось, що можна просто приховати?, – мій голос тремтів, але не від страху, а від злості, від відчуття великої зради.
– Анно, будь ласка… Я намагався відкласти це, побудувати нове життя. Я боявся, що… ти не зрозумієш, – прошепотів він, не дивлячись мені в очі.
– Не зрозумію? Вибач, Петре, але я не думаю, що ти розумієш, що означає бути чесним з кимось. Як я можу тобі довіряти, якщо ти не міг сказати мені такого?
У моїх словах відчувалася вся гіркота останніх хвилин. Кожне речення викликало в ньому чергову хвилю сорому й каяття, але це вже не мало значення.
Тарас відійшов від столу й потягнувся до сумки. Вираз його обличчя пом’якшав, але він усе ще пишався собою, що прийшов сюди, щоб дізнатися правду. Він подивився на мене з легкою усмішкою, яка говорила голосніше слів.
– Дякую, пані Анно. Принаймні вам вистачило сміливості подивитися правді в очі.
Коли він зник за дверима і тиша заповнила нашу кухню, у мене склалося враження, що закінчилося те, чого не слід було починати.
Я стояла перед Петром, дивлячись на нього, наче він був зовсім незнайомий. Я відчула, як у мені наростає гнів. Він просто стояв, згорбившись, уникаючи мого погляду.
– Скажи мені, Петре, – почала я холодним голосом. – Як ти собі це уявив? Ти справді думав, що я ніколи про нього не дізнаюся?
Петро важко зітхнув, дивлячись на мене очима, які тепер виявляли втому і щось, що я хотіла би назвати соромом.
– Анно, я не хотів так вчинити з тобою. Минуле – це… просто минуле. Я був молодий, я робив помилки, але це ніколи не торкалося нас. Його слова звучали так, ніби він намагався мене заспокоїти, але все, що я відчувала, це зростаючий гнів.
– Ти справді так це пояснюєш? Що ця дитина якась дрібна помилка, яку можна приховати? – я підвищила голос, кожен склад виражав моє розчарування. – Ми стільки років прожили разом, Петре. Хіба ти не повинен був мені довіряти?
Петро сів у крісло, сховавши обличчя руками. Якусь мить він мовчав, ніби шукаючи потрібних слів, але я не збиралася більше чекати.
– А аліменти? Протягом багатьох років з нашого рахунку зникали гроші, а ти навіть не потрудився мені про це сказати! – продовжила я. – Що ти ще приховуєш? Де закінчується твоя брехня?
– Перестань, Анно, будь ласка… – Петро підвівся і благально подивився на мене, але його тон мене тільки розлютив. – Я намагався тебе захистити. Я хотів позбавити тебе від цих турбот, я не хотів, щоб ти дивилася на мене інакше.
Я гірко засміялася, похитавши головою.
– Врятувати? І знаєш що? Я не знаю, хто ти на даний момент.
З того дня минуло кілька днів, а в домі все ще були привиди – спогади про те, що сказав Тарас, і про всі емоції, які спалахнули між мною та Петром. Ми уникали розмов, наче кожне слово викликало нову лавину, чергову хвилю гіркоти, яка змивала те, що від нас залишилося. Був ранній ранок, коли Петро постукав у двері спальні.
– Анно, нам потрібно поговорити, – почав він тихо, зі смиренням, яке завдало більше болю, ніж його попередні благання. – Я знаю, що… Я тебе підвів. Я знаю, що це все, що я зробив… – Він зупинився, ніби не знав, як виразити свою провину словами.
Я дивилася на нього без емоцій, втомлена, наче витратила всі свої сльози та гнів на той один день.
– Петре, – тихо перебила я його, опустивши голову. – Скажи мені, будь ласка, чесно… ти справді думав, що на такій брехні ми зможемо побудувати щось міцне? Що можна побудувати сім’ю, поховавши минуле, яке рано чи пізно спливе?
Петро мовчав. Я чекала на відповідь, але він, здавалося, більше нічого не міг мені сказати. Я глибоко зітхнула і востаннє подивилася на нього, як ти дивишся на того, хто колись був усім, а тепер майже чужим.
– Мені здається, мені потрібен час, – сказала я, відчуваючи, як мені стає зле від цих слів. – Мені та Олі… Мені потрібно подумати, чи зможу я жити з тим, хто приховував від мене стільки таємниць.
Петро кивнув. Він навіть не захищався. Він знав, що кожне слово занурюватиме нас глибше. Він вийшов з кімнати, залишивши мене саму в тиші, яка цього разу, здавалося, тривала вічно.
Того дня я зрозуміла, що не завжди можна виправити те, що зламано. І хоча я кохала Петра, це кохання тепер було чимось іншим – далеким спогадом, тінню того, що було колись. Оглядаючись назад, можливо, я можу зрозуміти, чому він прийняв такі рішення. Але наразі я безсила.
Як мені жити? Як пробачити чоловіка після всього, що він зробив?