Я так і не зумів сказати цих слів своїй дружині. Мені дуже жаль, що я не знайшов в собі цієї сили-волі. Тому тепер хочу щоб ці рядки пролунали на весь світ: “Мій тато помилявся”.
Я вірю, що моя кохана Маруся прочитає ці рядки, але вже з небес.
“Я дуже сильно тебе люблю! Ти найдорожче, що було в моєму житті!”
Коли мені було дванадцять років нас з батьком покинула мама. Вона пішла до іншого чоловіка. Я ж залишився жити з татом.
Я нічого не скажу поганого про тата. Так його виховували батьки, так його загартувало саме життя.
“Ти що плачеш, як те дівчисько”, – говорив мені батько, коли я впав з велосипеда і пошкодив ногу.
“Справжні чоловіки ніколи не показують свої сльози, навіть якщо тобі дуже погано. Хочеш поплакати, закрийся десь у гаражі чи в своїй кімнаті, поплач, але після витри сльози і зроби вигляд, що нічого не трапилося”.
Я виріс на цих настановах. Тато був для мене всім. Я вважав це єдиноправильним рішенням.
Коли я трішки подорослішав, тато, після того як з ним повелась мама, почав мені казати, що ось ці признання в коханні і різні ніжності, ні до чого.
“Це справа жіноча. Ми, мужики, повинні бути сильними і впевненими в собі. Не піддавайся на ці чари. Свою любов ти маєш доказувати вчинками, а не просто словами”.
Ось в такій обстановці я ріс. Я розумію, що тато не винен. Він не хотів для мене поганого. Але, так вийшло…
Я закохався. В 28 років ми з моєю Марічкою відгуляли весілля. Ми жили для себе, бо діток нам Боженька не дав.
Я дуже кохав свою дружину, але як і вчив тато, ніколи їй цього не говорив.
– Петрику, я так тебе кохаю, – говорила мені дружина, – А ти мене?
– І я! Ніби ти не знаєш. Я ж кожен день тобі це показую!, – відповідав я.
А потім ця звістка від лікаря…
Ми обоє знали, що разом на цій землі нам залишилося не довго. Останні дні були найважчими. В душі мені хотілося вигукувати на повен голос: “Як сильно я тебе люблю!”, Мені хотілося плакати, але інший, голос батька, нагадував, що це не чоловіча справа – говорити, плакати, треба діяти.
Моя Маруся мене покинула, а я так і не зміг сказати, що я її дуже сильно люблю.
З того часу минуло два роки. Я пропрацював зі спеціалістом і тепер, навіть якщо і пізно, я можу сказати своїй кохані Марусі: “Я люблю тебе!”
Хочу донести свою історію кожному чоловіку, якого так виховували, як мене.
Мій батько помилявся. Я не засуджую його. Він як вмів, так мене і виховував. Але ви, чоловіки, не бійтеся казати своїм коханим слова, які вони так від вас чекають.
Вчинки вчинками, вони також мають бути, але нічого з вами не станеться, якщо ви час від часу будете просто повторювати це речення своїм половинкам і просто обіймете їх.
Щоб не було пізно, як вийшло в мене…
Автор – Карамелька