– Я не знаю, що робити. Він мені зрадив, але каже, що це була помилка, і благає залишитися, – зізналася я Оксані, моїй найкращій подрузі, коли ми сиділи на кухні з чашками гарячого чаю.
– А ти? – запитала вона. – Ти віриш йому?
Я мовчала. Відповісти на це питання було важче, ніж здавалось. В голові металася плутанина, а в серці ще звучав голос Сергія, його благання не йти.
Все почалося так невинно. Наші стосунки із Сергієм завжди здавались мені надійними, хоча іноді я помічала тіні його минулого. Ми були разом три роки, мріяли про майбутнє, говорили про спільну квартиру, плани на весілля, дітей. Він завжди був турботливим, ніжним, трохи неуважним, але в цьому була його чарівність. Аж до того дня, коли випадково знайшла в його шухляді те, що перевернуло все з ніг на голову.
Я шукала документи на наш автомобіль, бо потрібно було подати заявку на техогляд. У шухляді панував знайомий мені хаос: квитанції, старі блокноти, дріб’язок, який чомусь назбирався роками. І тут я помітила щось незвичне – червоний конверт, прикрашений блискітками. Він одразу привернув увагу.
Коли я його відкрила, всередині був лист. Гарний почерк, жіночий. “Коханий, у нас є найкращий подарунок у світі!” — читалося на верхньому рядку. А всередині — тест з двома чіткими рожевими лініями. Мої ноги підкосилися.
– Сергію! – закричала я, не розуміючи, чи це злість, чи страх.
Він вийшов із ванної, з рушником на плечі. Його обличчя стало блідим, як тільки він побачив конверт у моїх руках.
– Що це? – різко запитала я, показуючи на тест. – Ти мені щось хочеш пояснити?
Він підійшов, ніби хотів забрати листа, але я відсунулась.
– Дарино, це не те, що ти думаєш…
– А що я маю думати? – перебила я його. – Хто це? І чому в твоїй шухляді цей тест? Він не мій!
Він відвернувся, ніби намагався зібратися з думками.
– Це від Олени, моєї колишньої, – нарешті сказав він. Його голос був тихим. – Вона приходила до мене… кілька тижнів тому.
Мої руки почали тремтіти. Я відчула, як на мене накочується хвиля емоцій – гнів, розчарування…
– Вона приходила? Чому? І навіщо залишила це тобі?
– Вона сказала, що чекає від мене дитину, – пробурмотів він. – І хотіла, щоб я знав. Але це не має до нас стосунку!
Ці слова були останньою краплею. Я більше не могла слухати. Його голос ставав розмитим, ніби я дивилася фільм, звук якого збився. Я знала, що повинна з’ясувати правду.
Наступного дня я знайшла Олену в соцмережах. Її профіль був відкритим, а світлини випромінювали щастя. Після довгих роздумів я написала їй коротке повідомлення: “Мені треба з тобою поговорити”. Вона відповіла майже одразу: “Давай зустрінемось у кав’ярні на розі”. Це було те саме місце, де Сергій і я зустрічались на наших перших побаченнях.
Коли я побачила її, моє серце стислося. Вона виглядала впевненою і спокійною, наче ця ситуація її зовсім не турбувала.
– Тобі знадобилось багато часу, щоб знайти мене, – почала вона, сідаючи за стіл. Її голос був таким же спокійним, як і погляд.
– Що відбувається між тобою і Сергієм? – запитала я прямо.
Вона ледь помітно всміхнулась, ніби очікувала цього запитання.
– Ми бачились одного разу, кілька місяців тому, – сказала вона. – Це було випадково, але… це було більше, ніж просто розмова.
Моє серце стислося.
– Ти при надії? – запитала я, намагаючись триматися спокійно.
– Так, – відповіла вона, дивлячись мені прямо в очі. – І це його дитина.
Я була приголомшена. У голові крутилися тисячі думок. Я ледве стримувала сльози, але знала, що плакати перед нею не буду.
– Тобі байдуже, що він у стосунках? – запитала я з докором.
– А тобі? – відповіла вона, злегка нахиливши голову. – Якщо він зрадив тобі зі мною, може, ти теж йому байдужа?
Її слова були вкрай неприємними. Я піднялась і вийшла, залишивши її саму.
Вдома Сергій чекав на мене. Він сидів на дивані з видом провини.
– Ти говорила з нею? – запитав він.
– Говорила. І тепер хочу почути твою правду, – сказала я. Мій голос був холодним, як лід.
Він опустив голову, не наважуючись зустріти мій погляд.
– Це сталося одного разу. Я не планував цього. Я навіть не знав, що вона при надії, поки вона сама не прийшла і не сказала, – почав він. – Дарино, це була помилка. Але я люблю тебе. Це нічого не змінює між нами.
Я не могла повірити своїм вухам.
– Нічого не змінює? Ти думаєш, що я можу просто забути про це? – запитала я, ледве стримуючи сльози.
– Дай мені шанс усе виправити, – благав він. – Я не хочу тебе втратити.
Але я вже знала, що ця історія для мене закінчилась. Його слова не могли заповнити ту діру, яку завдав його вчинок. Я зібрала свої речі, залишивши його самого в порожній квартирі.
Тепер я пишу це вам, не знаючи, чи вчинила правильно. Може, треба було дати йому шанс? Чи є в такій ситуації сенс залишатися разом, якщо довіру зруйновано?