У мене непроста ситуація. Я з дитиною живу в однокімнатній квартирі в місті. Мені 35 років, донечці 10 років.
З чоловіком розійшлися. У мене є молодий чоловік, він допомагає, але ще не живемо разом.
Ще недавно в селі за 20 кілометрів в нашому сімейному будинку жили мої бабуся, дідусь і мама.
Бабусі і дідусю було за 80. Вони все життя прожили разом, багато років. Моя мама у них єдина дочка, а мій батько полинув на небо дуже рано.
Я працюю в рятувальній службі, часто чергую, але мама і мої старенькі завжди виручали з дитиною. Та і жили ми, можна сказати, однією дружною родиною.
Ми з донечкою що вихідних у них, а весною завжди садили огород, восени збирали врожай, копали картоплю, робили закрутки.
Але рік тому бабуся почала слабшати і хворіти. З кожним місяцем ставало гірше. Наші з мамою старання і зусилля лікарів майже нічого не давали. Але ми робили все, що могли.
Бабусі лежала тільки останній тиждень, ми з мамою від неї не відходили по черзі.
Дідусь мало що знає і розуміє – він фізично ще більш менш, але він по своєму старіє – мало кого впізнає, минуле у нього перемішалося з теперішнім і так далі. Як дитина, словом.
В день коли не стало бабусі, біля неї була мама, за добу до цього її забрала швидка. Я ж в цей час була з дідусем.
Як тільки я дізналася від мами сумну новину, у той же день відвезла на два дні дідуся в приватний заклад для літніх людей, щоб ми з мамою могли нормально організувати прощання з бабусею і не хвилюватися за дідуся.
Коли все скінчилося, ми одразу забрали його додому. Але через кілька днів мама сказала мені про своє непросте рішення.
Виявляється, їй дуже важко було рік з батьками, хоч я і допомагала. Їй важко було і фізично і морально з бабусею, а тепер ще важче з дідусем.
Тому вона вирішила знову повернути його в пансіонат. Мовляв, вона не готова знову рік чи скільки там доведеться присвятити себе догляду за стареньким батьком. Їй його шкода, але інакше вона не зможе.
В пансіонаті вже все домовлено, дідуся чекають. Але я не вірю, що йому там буде добре, він там нікому не буде потрібен. Я ж знаю, бачила той персонал. Хоч і оплата не мала- 25 тисяч гривень на місяць.
Мої вмовляння нічого не змінили. Я просто не знаю як вмовити мою маму не робити цього з дідусем!
Сподіваюсь, ви мені тут щось порадите. Вчора знову поїхала до них, говорила з мамою, але вона невблаганна.
В середу дідуся готові прийняти в пансіонаті, мама буде платити, а мене просить його відвезти.
Я не зможу поїхати і бачити очі рідної людини, яку ми там зібрались покинути. Дам їй грошей на таксі, нехай робить що хоче.
Я пропонувала мамі на ці гроші, що мама буде платити пансіонату, найняти доглядальницю, але мама каже, що не може, не хоче і не буде дивитися, як доживає дідусь, що їй вистачило бабусі.
Тиждень тому всього лиш попрощалися з нею, дідусь ще навіть не питав про бабусю, не згадав про неї поки що.
А ми вже ось так на днях вчинимо з ним. Мені дуже дуже сумно, але я не знаю, як вплинути на маму. Забрати дідуся до себе в місто на 20 поверх в однушку я не зможу – це буде ще гірше для нього.
І що робити, якщо ще можна щось змінити? Як би вчинили ви?
Автор – Олена М.
Фото – авторське.