Я познайомилась з симпатичним, веселим хлопцем. На перший погляд, не помітила у ньому жодних недоліків. Гарно вихований, привітний, з хорошим почуттям гумору — ну, чим не ідеальний кавалер.
Усього за кілька зустрічей я відчула, що він мені дуже подобається. Але всі почуття, як вітром здуло, після історії, що з нами трапилось на прогулянці.
Коли ми йшли через парк у кав’ярню, до нас підбіг хлопчик. Він запитав, чи не могли б ми дати йому грошей на їжу, скільки не шкода. Видно було, що він бідує — брудний, у потертому, зношеному одязі. Мій кавалер просто відвернувся від дитини. Я ж дістала і сумки 50 гривень та дала їх малому. У хлопчика, аж очі засяяли, він притиснув купюру до грудей, кілька разів повторив слова вдячності й побіг.
Я з усмішкою глянула на Антона. Але на його обличчі читалась злість та відраза.
— Чому в тебе вигляд, наче лимона з’їв? Щось сталось?
— А мене дратують ось такі попрошайки. Терпіти не можу бідноту. Замість того, щоб жебракувати, краще в роботу якусь шукали. Кожен повинен дбати про себе сам, а то звикли до подачок,- пробурмотів Антон.
— Ти просто не знаєш, що таке справжні злидні. Коли ти дитина, їсти хочеться, а купити немає за що. І немає де взяти. Я росла без батьків, виховувалась в інтернаті, тому знаю про що говорю. Для тебе та сума може нічого не вартувати, а для когось це змога купити шматок хліба,- пояснила я.
Але схоже, що Антон залишився при своїй думці й моя історія його абсолютно не зачепила. Навіть, не змусила замислитися.
Коли ми сиділи в кафе, він намагався жартувати та розказував якісь кумедні історії, але настрою сміятись, у мене вже не було.
Коли офіціантка принесла рахунок, я самостійно оплатила своє замовлення. Мій супутник поглянув на мене, не розуміючи, що відбувається. А я промовила:
— Ти ж терпіти не можеш бідноту. Кожен повинен дбати про себе сам. Ось я і подбала,– встала за столу і пішла геть.
Мені з таким чоловіком не по дорозі.