– Я не вірю, що для тебе роботи нема. Просто ти, мамо, погано шукаєш, – каже мені син. – Все це дуже невчасно, адже нам треба будинок добудувати.
– Синку, ти напевно забув, що мені вже 70 років, тому мене вже на роботу і не спішать брати, є молодші, – кажу.
Валерій невдоволено поставив слухавку, а я про себе подумала, що може воно і на краще, що я роботу втратила, і нову знайти не можу, бо ж я вже на заробітках 22 роки, може вже нарешті досить?
Доля у мене не проста, я ніколи не мала власного дому, але завжди мріяла про нього. Та видно мені не доля, бо я дожила до 70 років, а так власною житлоплощею і не обзавелася.
Я росла сиротою, був час що я жила в дитячому будинку, а потім мене до себе забрала одна далека родичка.
Я швидко подорослішала, добре вчилася в школі, і сама поступила в педагогічний інститут. Потім по розподілу я потрапила в одне доволі далеке село, стала там вчителювати.
В тій школі майже відразу мною стала опікуватися одна вчителька математики, навіть мені запропонувала жити у неї.
Про те, що вона все робить не просто так, я зрозуміла пізніше. У Марії Матвіївни був син, Миколі тоді було майже 30 років і він ніяк не міг одружитися.
Моя старша колега по роботі мене собі сподобала і вирішила, що я маю стати її невісткою. Микола теж майже відразу став приділяти мені знаки уваги.
Я їм була дуже вдячна, бо жила в чужому селі, нікого не знала, а тут мене забрали у великий будинок, оточили любов’ю, турботою, і я погодилася вийти заміж за Миколу.
Дуже швидко я зрозуміла, що це була помилка. У Миколи був дуже поганий характер, і його мама боялася, що він ніколи не одружиться, тому поки мене ще не ввели в курс справи і поки я сама нічого не зрозуміла, вона швидко організувала наше весілля.
Якщо з свекрухою мені пощастило, то з чоловіком була протилежна ситуація. Я народила сина, Марія Матвіївна звільнилася з роботи, щоб бути з внуком, а я продовжувала працювати. Чоловік же робив вигляд, що це його не стосується, він взагалі жив лише так, як сам хотів, думка інших людей його ніколи не цікавила.
Терпіла я довго, часом бувало так, що я хотіла все кинути і втекти, але куди? В свекрухи в домі я не пам’ятаю нічого крім роботи, яка ніколи не закінчувалася, і сварок з чоловіком, який вважав, що я нікуди не дінуся, тому робив все, що хотів.
В Грецію на заробітки я поїхала, коли мені було 47 років. Чоловік не хотів відпускати, я і вдома йому була не дуже потрібна, але характер у нього був такий.
А от свекруха мене підтримала, вона відчувала свою провину переді мною, і вдячність за те, що я стільки років була поруч.
Зараз, коли минуло багато років, я її чудово розумію, бо мій син виріс точною копією свого батька – у Валерія дуже важкий характер, з ним важко ужитися.
У сина позаду вже два розлучення, не змогли дружини з ним ужитися, хоча я намагалася їм вгодити, та вони не були такими терплячими, як я в свій час.
Я з заробітчанських грошей купила синові і квартиру, і машину, але йому завжди було мало. Грошима він зовсім не вмів розпоряджатися, скільки б я йому не висилала, він все витрачав.
Не висилати йому гроші я не могла, бо відколи я поїхала, він ретельно все контролював, що я заробляла і скільки.
Кілька років тому я вмовила його почати будівництво будинку, подумала собі, що хоч так свої гроші збережу.
Син спочатку не хотів, а потім погодився, і навіть в процесі ця ідея йому сподобалася. Але на будинок треба багато грошей, а я роботу втратила.
Синьйора, якого я доглядала останніх 5 років, в минулому місяці не стало. Почала я роботу нову шукати, але в моєму віці не так просто знайти щось, тому я і надумала їхати додому, але син проти.
– Шукай роботу, мамо, ще хоч на 2-3 роки, щоб будинок закінчити, – каже.
Йому добре говорити, а я що можу зробити, якщо вже нікуди мене не беруть?
Одним словом, я вирішила, що треба діяти, настав час нарешті.
Я приїхала додому, продала той недобудований будинок, а за виручені гроші я купила собі невелику затишну квартиру в місті.
Що тут почалося! Син судитися зі мною хотів. Але він би нічого не виграв, бо будинок був на мене оформлений.
А синові я і так дуже допомогла. Він би мав бути вдячним і за те.
Не знаю, чи добре я зробила, але хоч в 70, нарешті, поживу у своєму помешканні.
З сином все складно, він зі мною зовсім обірвав спілкування. Але ж хіба я заслужила на таке?