Я не можу благословити цей шлюб!
Коли син Андрій прийшов до мене й сказав, що має серйозні наміри одружитися з Вікторією, я спочатку навіть зраділа. Він виглядав таким щасливим, таким впевненим у своєму коханні.
Але потім, коли ми почали обговорювати деталі, я зрозуміла, що є одна річ, із якою я ніколи не зможу погодитися.
— Мамо, ти ж підтримуєш мій вибір, правда? — запитав він мене, сидячи за кухонним столом.
— Звичайно, синку, — відповіла я. — Але я повинна знати, що Віка розуміє й поділяє наші сімейні цінності.
— Що ти маєш на увазі?
— Я маю на увазі, що в нашій родині жінки не працювали. Я теж ніколи не працювала, твоя бабуся не працювала, і я хочу, щоб твоя дружина дотримувалася цієї традиції.
Син виглядав трохи збентеженим.
— Мамо, зараз часи змінилися. Віка хоче працювати, вона має гарну освіту й кар’єрні амбіції.
— Освіта? Амбіції? — перепитала я, ледь не підвищивши голос. — Вона може застосувати свої знання у вашій родині. Виховувати ваших дітей, створювати затишок, підтримувати тебе. Жінка має бути берегинею домашнього вогнища, а не бігати на роботу, крутячись перед чужими чоловіками.
Син хотів щось сказати, але я не дала йому вставити й слова.
— Ти ж розумієш, — продовжила я, — що якщо жінка працює, вона не може повноцінно виконувати свої обов’язки вдома. Хто буде готувати, прибирати, слідкувати за дітьми? Чи ти хочеш, щоб у тебе вдома було безладдя, їжа з напівфабрикатів, а діти росли без нагляду?
Син тільки важко зітхнув і сказав, що ми ще повернемося до цієї розмови.
І ось настав день знайомства зі сватами. Вікторія прийшла разом із батьками, усі такі привітні, з подарунками. Але я одразу знала, що повинна бути чесною. Краще зараз сказати все, ніж потім шкодувати.
Коли ми всі сіли за стіл, я вирішила почати.
— Шановні, — звернулася я до Вікиних батьків, — я дуже поважаю вашу родину й розумію, що виховали чудову доньку. Але є одна річ, яку я хочу обговорити.
Віка одразу трохи напружилася, а її мама кивнула.
— У нашій сім’ї є традиція, — продовжила я. — Жінки не працюють. Вони займаються домом, створюють затишок, виховують дітей, підтримують чоловіків. Я вважаю, що це правильно, і хочу, щоб майбутня дружина мого сина дотримувалася цих принципів.
Віка розгублено подивилася на своїх батьків. Її мама трохи посміхнулася, ніби думаючи, що я жартую.
— Ви серйозно? — запитала вона.
— Абсолютно, — твердо відповіла я.
— Але ж Віка здобула гарну освіту, вона має перспективну роботу.
— Освіта — це добре, — погодилася я. — Але всі ці знання можна застосувати вдома. Наприклад, допомагати дітям із навчанням, вести сімейний бюджет, розвиватися особисто. Але виходити на роботу — це неприйнятно.
— Ви хочете сказати, що жінка не повинна реалізовувати себе? — втрутився батько Віки.
— Вона реалізовує себе в родині, — відповіла я. — Робота забирає час, сили. Жінка, яка працює, не може бути повноцінною матір’ю й дружиною. І, до речі, вона мусить стежити за собою вдома, для свого чоловіка, а не витрачати гроші й час, щоб виглядати гарно для чужих людей.
Тут уже не витримала сама Віка.
— Вибачте, але це неправильно. У нас із вашим сином рівноправне партнерство. Він підтримує моє бажання працювати, і я хочу розвиватися не тільки в сім’ї, але й у кар’єрі.
— Якщо ти хочеш працювати, — відповіла я, дивлячись їй прямо в очі, — я не зможу благословити цей шлюб.
В кімнаті повисла тиша.
Після того вечора син довго зі мною не розмовляв. Він каже, що я не маю права втручатися в їхнє життя. Але я впевнена, що чиню правильно.
Жінка, яка хоче працювати, не зможе створити щасливу родину. У мене є приклади: моя мама, бабуся, я сама. Ми будували свої родини на цих принципах, і я не хочу, щоб у мого сина було інакше.
Чи зміню я свою думку? Навряд чи. Мої погляди перевірені часом і життям, і я впевнена, що вони правильні.
Фото – авторське.