Я не хотіла 6 грудня йти до свекрухи, але в них такий звичай, бо вона Миколаївна. – Старша невістка буде! Так не гарно, – сказав Василь. Я при надії, на вулиці ожеледиця, йти зовсім не хотілося, серце ніби щось підказувало. Річ у тім, що у Віри Миколаївни третя кімната завжди була зачинена, а ключ вона носила з собою. І тут вона бере мене за руку і веде туди. До моєї реакції чоловік світився, як здобний бублик. Додому я йшла сама не своя. Ну придумали, так придумали.
Я не хотіла йти 6 грудня, на Миколая до свекрухи, але в них в сім’ї так прийнято, що всі в цей день, раніше 19 грудня, а тепер 6, за новим календарем, йдуть і вітають маму, бо вона Миколаївна.
В мене з Вірою Миколаївною нейтральні стосунки. Ми не сперечаємось і це вже добре. Але я вважаю що заслуга цьому всьому – наше порізне проживання.
Окрім того, що я ніколи не любила ходити до неї в гості, я ще й при надії – 7 місяць. Зараз така ожеледиця, ну чого ходити. Але Василь сказав, що так не гарно, бо старша невістка буде, а я ні.
Рад не рад, прийшлось тягнути на себе теплі рейтузи і штани.
Ми живемо неподалік від Віри Миколаївни, тому автівку не брали.
Чоловік купив мамі пакет з фруктами і коробочку цукерок, та й помаленьку ми почовгали.
Ми з Василем живемо в моїй однокімнатній квартирі, яку заповіли мені бабуся з дідусем.
Нас поки все влаштовує. Кімната доволі велика, ще й лоджія є.
Простора кухня, де ми зробили сучасний ремонт.
Всіх, а особливо мене, все влаштовувало.
Але як виявилося, у свекрухи на наше життя інші плани.
Ми коли прийшли, то брат Василя Андрій з дружиною і дітьми вже були.
Всі мило сиділи за столом і гомоніли, що кому приніс Миколай.
Але десь за годинку Ліля зібрала дітей і вони поїхали додому.
І тут свекруха почала підлещуватися до мене.
– Як будете називати? А може Анна? Мою бабусю так звали, вона прожила гідне життя.
– Назвемо так, як будемо самі хотіти. На даний час багато є варіантів. Глянемо на дитинку, як вона з’явиться і зробимо свій вибір Чи не так, Васильку?
Чоловік лише похитав головою.
Ми всі сиділи у великій кімнаті. А в свекрухи трикімнатна квартира, але ще як був зроблений ремонт двадцять, а то і тридцять років, так він і залишився.
Якщо прийти в гості і піти за дві годинки, то нормально, а ось довго знаходитись в цій обстановці я не можу.
Мабуть те саме відчуває і Ліля, бо під любим приводом свого Андрія тягне додому.
Ми вже мали збиратися, як Віра Миколаївна почала крутитися біля Василя.
– Давай скажемо вже? Ну давай? Чого тягнути.
Я здивувалася і сама вже почала наполягати на “розкритті карт”. Ніколи просто я свою свекруху такою загадковою не бачила.
– Я домовилась з Андрієм, що ця квартира вам перейде у спадок. Йому ж я план перепишу, що в селі маю. Тому, чим по-швидше перебирайтеся жити до мене. Щоб малюка вже сюди після виписки занести.
У свекрухи завжди одна з кімнат була зачинена на ключ, який вона носила з собою. Але мене це не бентежило.
І ось вона бере мене за руку і відкриває ці двері, а там, щоб ви розуміли, готове і вже скручене дитяче ліжечко, а на ньому розкладена рожева постільна білизна.
Я стерпла.
– Це до чого вам?
– Як до чого? Ви ж до мене переїдете. Тут все готово, тільки вас не вистачає.
Василь стояв щасливий і не дихав. Вони обидвоє реально думали, що я від тої радості, що квартира буде наша, до неї жити переїду?
Я відмовилися і свекруха цього пережити не може. Бо як то так, в трикімнатній же більше місця з дитиною, тут же комфортніше.
Але я краще в однокімнатній буду тулитися, ніж зі свекрухою під одним дахом.
Кожного дня свекруха телефонує Василю і каже, якщо як ми не погодимося, то вона може й передумати з “подарунком”.
Але мене він не цікавить…
А що б ви робили на моєму місці?
Автор – КАРАМЕЛЬКА