Я не думала, що в 57 років поїду на заробітки в Італію, але я не могла дивитися, як важко живеться дочці. Справа в тому, що мій онук Богданчик, з’явився на світ дуже кволенький. Лікарі не давали шансів, але Світлана вирішила боротися. Його вже немає на цьому світі, але я досі не повернулася в Україну. Чоловік каже, що в мене хтось є, але це не правда. В мене є шикарний будинок і в будинку, але мене наче магнітом тримає Італія
В нас з чоловіком, як то кажуть, почалося життя “для себе”.
В нас двоє дітей. Старша дочка Світланка і молодший на чотири роки Василько.
Вони вже створили свої сім’ї і живуть окремо.
Ми з чоловіком мали гарні посади. Свою квартиру ми переписала на доньку. Василю ми купили квартири. А самі почали жити в будиночку, який збудували собі “на старість” в селі, де жили мої батьки ще. Їх на цьому світі вже немає.
Я вже не працювала. Чоловік ще підробляв, хоча вже давно отримує пенсію.
Ми добре жили, ні на що не скаржилися. Грошей вистачало навіть в Закарпаття на термальні води з’їздити, чи в Одесу ще до повномасштабного.
Я допомагала дітям з онуками.
В дочки старша донечка. Аліні на той час було 13 років. Вона з чоловіком дуже хотіла другу дитинку. Зять марив синочком. Але лелека все оминав їхню домівку.
Якщо чесно, то ми вже змирилися, що нічого в них не вийде. Як-не-як, а дочці вже 35 минуло.
У сина двійнятка, два хлопчики-горобчики. Як тільки вони з’явилися на світ, я в них прожила майже місяць, поки сваха мене не змінила. Я ж розуміла, як це з двома важко. Невістка в мене хороша, я її донею називаю.
І ось власне деякий час тому сталося чудо. Моя дочка повідомила усім нам, що вони з чоловіком чекають дитинку.
Всі дев’ять місяців були надзвичайно важкими. Але ми молилися і надіялися, що все буде добре. Та цього не сталося. Богданчик з’явився на світ на місяць раніше. Він був кволий…
Світлану за тиждень виписали, а Богданчик ще довго знаходився в клініці. Для всіх нас це було дуже важко.
Йому робили оперативне втручання, і інші процедури, про які я вперше в житті чула.
Лікарі казали, щоб на щось добре ми і не надіялися.
Всі ці процедури коштували великих грошей, яких в дітей не було.
Ми допомагали скільки могли, але і наші “кишені” спустошилися.
Ось тоді я і вирішила поїхати на заробітки. В мене подруга в Італії пів життя прожила, ось я і вирішила до неї чкурнути.
Усі зароблені гроші я передавала дочці. Де вони з чоловіком тільки не возили Богданчика. Та нічого не допомогло. Його не стало в три рочки…
Я приїжджала попрощатися з онуком, але через десять днів я повернулася в Італію, бо пообіцяла господині, що обов’язково повернусь, вони на мене розраховували і я не могла їх підвести.
І ось я тут вже сьомий рік. Чоловік спершу просив мене приїхати, а мене наче магнітом тут притягує. Я не знаю, для чого мені гроші, і чи в них справа.
Дома в мене гарний будинок і все в будинку, а я на чужині.
І дочці і сину добре, що я тут. Я ж їх грошима не обділяю. Онукам, дітям і чоловіку я добряче допомагаю. Син з айфоном, дочка в шубі. Чоловік вже змирився. Він каже, що в мене тут хтось є. Але це не правда.
Я просто живу і працюю, а для чого, сама не знаю.
Я вже собі сказала, що після Перемоги відразу ж повернуся в Україну.
А поки… нехай буде так!