Правду кажучи, я не знаю вже сама, що й робити зараз потрібно в цій ситуації, що склалася в нашій сім’ї останнім часом, – говорить моя знайома Ліда, – здавалося, що з часом лише краще буде у нас все складатися та горизонти нові з’являться, і перспективи хороші на майбутнє. А прийшли до того, від чого й пішли, навіть ще й сумніше стало, що вже й не розраховувала на це.
Моїй знайомій Ліді нещодавно виповнилося 38 років, вона заміжня вже 15 років, з чоловіком Ярославом вони були знайомі ще з молодих років, ще з інститутської лави.
І її Ярослав був, що називається, справжньою зіркою універу: такий собі спортсмен, відмінник, активний юнак, який завжди був у центрі уваги.
Саме тоді Ліда всерйоз вважала, що витягнула щасливий квиток у майбутнє життя, який трапляється не кожній жінці: занадто багато було претенденток на те, щоб стати дружиною Ярослава, адже він був дуже перспективним і красивим молодим чоловіком.
– Везе ж тобі, Лідо, дуже, – заздрила подружка її найкраща Тамара, незабаром після їх випуску, – весілля через місяць буде, з житлом проблем у тебе ніяких немає, Ярослава мало не від дверей універу на роботу хорошу чекали і відразу на дуже хороший оклад і відмінну посаду, а тут – повна невизначеність і не зрозуміло, що мене чекає попереду в житті.
Ліда тоді й сама за себе раділа, навіть не вірилося їй у своє щастя.
Чоловік непогано влаштувався працювати, вона начебто теж знайшла місце в цьому житті, його батьки залишають їм бабусину двокімнатну квартиру, білу сукню весільну вже вибрано, кільця куплені.
І Ярослава Ліда щиро кохає, і це взаємність у них.
Та вже потім почалося буденне життя.
Ні, чоловік Ліди не “показав” себе у всій красі під час її декрету з сином, а потім і з донькою, адже склалося так, що сама Ліда сиділа в декретах 6 років, адже їх діти народилися з різницею рівно в 2 роки та 11 місяців.
Дружина постійно добре займалася малюками, чоловік стрімко ріс по кар’єрних сходах, батьки Ліди теж не могли натішитися своїм діловим зятем, а батьки Ярослава онуків теж дуже обожнювали.
– Та поки я сиділа вдома, – згадує Ліда, – виявилося, що й на роботу виходити мені нікуди: на жаль, закрилася моя фірма благополучно, так що робоче місце я шукала заново, вдумливо і не поспішаючи, але це давалося непросто мені.
– Немає потреби влаштовуватися в першу-ліпшу роботу, – стояв на своєму чоловік і мене переконував так, – останню скибку хліба не доїдаємо, на продукти маємо і на головне в житті. Так що шукай роботу собі, щоб вже й цікаво, і з дітьми було без проблем сидіти: відпроситися, на лікарняний піти, або взагалі відпроситися за сімейними обставинами.
І Ліда знайшла роботу недалеко від свого будинку. Робота була не дуже прибутковою, на жаль. Звісно, що трохи таки жінка хвилювалася за те, як вона впорається після довгого домашнього періоду, який вона просиділа вдома, але вже через місяць з подивом зрозуміла, що справляється досить таки непогано з роботою, їй все легко вдається.
– І в принципі здивувалася, – зауважує Ліда, – за що нашому персоналу гроші платять, нічого важкого ж майже не робимо. Мені навіть нудно стало так працювати, хотілося більшого чогось.
Колеги застерігали новеньку від зайвого завзяття, дивилися інший раз та косо, але начальство таку старанну свою працівницю помітило. І вже через пів року після виходу на роботу Ліда отримала перше серйозне підвищення, а потім ще і ще.
На той час, коли в перший клас пішла й її молодша дочка, на роботі мами пройшла реорганізація, контора стала філією більшого підприємства, половину персоналу, в основному вже людей немолодих, звільнили відразу, решті, більш перспективним працівникам, підвищили добре зарплату, а Ліда взагалі цю філію сама й очолила.
– З дітьми особливих проблем і не виникало зовсім, тим більше, що мама моя взяла на себе майже усі турботи привести-відвести й погодувати онуків, вона вже на пенсії була, – продовжує Ліда, – а ось з чоловіком почало творитися щось недобре.
Ярослав постійно не докоряв Ліду в тому, що вона стала отримувати більше за нього грошей, навіть зрадів: мовляв, тепер й йому не треба жити в такій напрузі, раз турботи про сімейний бюджет лежать не тільки на його плечах.
– Спочатку якось ніби трохи знітився, – згадує Ліда, – а потім оголосив: йду з роботи я, набридло мені жити в такому темпі, так втомився за всі ці роки.
– А я ж так довго не міг собі дозволити навіть нормально відпочити, завжди був у мене такий складний і важкий робочий графік, – заявив Ярослав якось дружині, – а тепер зможу вибрати щось до душі. Нехай і не роботу з великою зарплатою.
– Ну втомився чоловік, – підтримала зятя мама Ліди, – зрідка навіть корисно змінити сферу діяльності, колишня робота втомила геть його, вона для нього стала рутиною, хай собі до душі щось знайде та й відпочине трохи.
– Але він же нічого не змінив взагалі, – виправдовується Ліда, – два з хвостиком роки, як лежить на дивані рівно, ліниво гортаючи вакансії і іноді дзвонить туди по телефону. Навіть на співбесіду ходив, раз 6 за весь цей час. Ні, грошей нам зараз вистачає на життя, звичайно, але мені прикро: нічого не хоче, ні до чого не прагне.
– Ти ж сиділа вдома довго дуже, – каже Ярослав на докори дружини, – я ж тебе ні словом не дорікнув, а сам усім вас забезпечував багато років підряд.
– Але я сиділа вдома, – виправдовується перед ним Ліда, – поки діти були маленькі, я сиділа з дітьми, багала з ними по поліклініках, різних фахівцях, гуртках і робота вся домашня була лише на мені. Я ними займалася, побутом. А ти чим? Чашку за собою не помиєш, котлети заморожені вже готові не підсмажеш. Що вже говорити, дочку зі школи до цих пір призводить моя мама, а уроки у дітей перевіряю я.
Сказати на це Ярославу нічого, зате на сторону сина несподівано встали його батьки.
– Дружина сама винна в тому, що так склалося у сім’ї, – вважає мама Ярослава, – поки він відчував себе головним, відповідальним за родину, у нього був інтерес працювати й заробляти. А потім ти вирішила свою кар’єру робити. А в родині першу скрипку має грати хтось один. Ось і чоловік відійшов на другий план, зроби висновки, інакше ситуація не зміниться, дружина хоче вдома головною бути, от і хай буде.
– Які висновки? – каже Ліда, – Мені сісти вдома, щоб чоловік взявся за роботу знову? А якщо він не знайде нічого хорошого з гарною зарплатою після трьох майже років сидіння вдома, то на що ми будемо жити вчотирьох, та ще й з дітьми-підлітками? Я вже не кажу, що Ярослав своєму синові дає нехороший приклад для наслідування. Такий перспективний чоловік цілими днями сидить на дивані просто. Цілими днями з дому не виходить.
Поговорити подружжю практично нема про що. Всі теми зводяться до одного, до того, що Ярослав не працює і зовсім не заробляє для сім’ї.
– Так залишай ти його, – радить та ж інститутська подруга, – бачиш, конкуренції з дружиною не витримав, бідненький. Валіза без ручки, а таким перспективним чоловіком здавався колись. Як можна було так своє сімейне життя зіпсувати через гроші і роботу?
Так, матеріально Ліда не програє зовсім в разі розлучення, навіть з урахуванням того, що доведеться щось купувати з житла собі і дітям, нехай і в кредит.
Але зробити цей крок жінка не може: шкода проведених разом років, шкода тих перспектив, які колись були у чоловіка. І як допомогти чоловікові, поки теж не придумала.
Та й чому вона має ставити на своїй кар’єрі крапку лише тому, що чоловікові не подобалося це? Вона ж з усім добре справляється. В чому винна вона?
– Невже для того, щоб Ярослав повернувся до колишнього життя мені доведеться піти з роботи? – запитує вона, – Але і мені хочеться відчувати себе людиною, а не домогосподаркою і кухаркою, я ж нічим не гірше за інших, теж хочу працювати в офісі поміж людей і заробляти прагну більше, щоб і ми добре жили і гарне майбутню забезпечили дітям. Я теж вже не хочу сидіти вдома, я звикла гарно заробляти, чому я маю кидати цю роботу?
От чи це дійсно правда, що коли жінка бере на себе більше заробітків і приділяє часу більше роботі, то чоловік втрачає ініціативу, менше заробляє і не відчуває себе добувачем для сім’ї і така сім’я руйнується швидко? Чи дійсно Ліда винна у цьому?