– Ти не можеш нам не допомогти, мамо, сама подумай, хто як ти? Ми ж розраховували на тебе, – стала проситися донька у слухавку. Їй терміново були потрібні гроші, і йшлося про немалу суму, дочка просить 10 тисяч євро.
– Навіщо тобі ці гроші? – питаю. – Ти ж знаєш, що я відкладаю гроші, щоб собі житло купити, – кажу.
– Мамочко, ну що ти таке вигадуєш? Навіщо тобі та квартира, коли у нас будинок є величезний? – лагідно щебече донька.
– І навіщо гроші так терміново знадобилися? – питаю ще раз.
– Мамо, ти розумієш… Руслан сауну почав будувати, ми думали, нам грошей вистачить, а воно одне за другим потягнуло – до сауни ще й невеликий басейн треба. Уяви, як внуки радітимуть. І ти приїдеш додому, знаєш, як приємно в сауну сходити, а потім в басейні поплавати. А після того в альтанці трав’яного чаю випити.
– То вам ще до повного щастя басейну не вистачає? Непогано діти, живете…
На цих словах я поставила слухавку, сказала, що мене синьйора кличе, але насправді я ледь не розплакалася.
Я народилася і виросла в доволі бідній родині, найбільшою моєю радістю в дитинстві був хліб, змочений водою і посипаний цукром. Нічого не змінилося, коли я заміж вийшла, бо мій чоловік був не з тих, кому треба більше, його і так все влаштовувало. Ми жили дуже бідно, в старій хаті, і якби не город і господарка, яку ми тримали, то я навіть не знаю, як би ми прожили.
Я ночами не спала, думала, як вирватися з цієї бідності, не так для себе, як для дитини, у нас же донька підростала, я хвилювалася, що її заміж ніхто не візьме через те, що ми бідні.
Коли Юля закінчувала школу, ми збиралися в той день йти на випускний, але на вулиці почав падати сильний дощ, і наш дах став протікати. Тоді у нас в хаті зробився справжній басейн. Я розплакалася, а на наступний день стала шукати, як мені за кордон виїхати.
Чоловік мене не тримав, йому було байдуже, а донька сама розуміла, що іншого виходу у мене немає. Так я стала заробітчанкою. В Італії я вже 15 років. За цей час багато чого змінилося. Чоловіка мого не стало. Донька вийшла заміж і привела зятя додому, а той за мої євро такий будинок збудував, що в селі йому рівних нема.
Я давала всі гроші їм на будівництво, нічого не шкодувала, бо була впевнена, що це і мій дім також. Але в минулому році сталася одна подія, яка мене змусила задуматися, і в першу чергу над своїм майбутнім.
У зятя був ювілей, він скликав повну хату родичів і друзів, перед якими став вихвалятися, який він хороший господар. Ходив по кімнатах, по подвір’ї, все показував, розказував, а всі його хвалили, який він молодець.
Я дивилася на цей цирк, і сподівалася, що він хоч словом про мене обмовиться, подякує. Але де там! Всі заслуги зять собі присвоїв. А коли його запитали, де буде жити теща, коли повернеться, він напівжартома відповів:
“Теща у мене крута, вона квартиру собі купить, щоб молодим не заважати. Правда, мамо?”
На цих словах всі посміялися, а мені щось було не до сміху, бо я відчула себе абсолютно зайвою і непотрібною у власному домі. Тоді я і вирішила, що буду складати собі на квартиру, а дітям більше жодного євро не дам.
Якийсь час донька ображалася, а потім першою мені зателефонувала, і ми знову почали спілкуватися. А тепер вона грошей просить, бо знає, що за рік я вже склала кругленьку суму.
Якщо чесно, то прохання доньки мене неабияк ошелешило. От навіщо їм та сауна з басейном? Так я і повірила, що вони для мене і дітей її роблять. Зять для себе і для своїх друзів старається, а я маю це оплачувати.
Прикро мені, що моя донька, знаючи, з якої бідності ми вилізли, так і не навчилася цінувати копійку. Вона сказала, що якщо я їм не допоможу, то вони мене і знати не захочуть.
То що мені робити? Що важливіше – квартира чи добрі стосунки з донькою? А як би ви вчинили на моєму місці?