«ГУД БАЙ, КАНЗАС-СІТІ! БУВАЙ! БУВАЙ! ДАНИЛО ТОМАЩУК ЗНОВУ ЇДЕ ДО РІДНОЇ САДЖАВКИ, У МИЛІ СЕРЦЮ КАРПАТИ!»
Сивочолий енергійний чоловік мало не пританцьовував від радості.
Півстоліття радянський режим не дозволяв емігрантам із Заходу навідувати родичів у Союзі. Виймає із шафи вишиванку, і сини везуть старенького на летовище. Однією рукою прощається з ними, а другу уже простягає за океан – до рідного села. Із серця пісня проситься: «Родимий краю, село родиме, вас я вітаю, місця любимі…» Файно написав отой Сидір Мидловський, теж уродженець Саджавки. Уже понад сто років співають цю пісню. І хор «Боян», і Соломія Крушельницька, і теперішній артист Дмитро Гнатюк. Мидловський спочив у Львові, а я? Хотів би над Прутом. А може, сини поховають в Америці… На все Божа воля.
Сріблястий лайнер пише смуги над океанським небом, а Данило пише свою думу про своє найрідніше, наймиліше: «Я тут родився, тут жорнав свою долю. Воєнна хуртовина завіяла мене у незнаний тоді для мене чужий світ. І, як сказав колись наш мандруючий філософ Григорій Сковорода: «Світ ловив мене, та не спіймав». Спіймав, та не вирвав з моєї душі любови до рідного села, до нашої землі. Хай живе і процвітає наша суверенна, ні від кого не залежна ВІЛЬНА УКРАЇНА, і в ній – наша САДЖАВКА».
Хлопець ріс у бідній, побожній сім’ї розумним і кмітливим.
Добре вчився в школі, гарно декламував вірші. У юнацькі роки виступав у аматорських гуртках «Просвіти». Кілька років був бібліотекарем у читальні долішньої «Просвіти». Село мало аж два будинки «Просвіти». Яка золота молодь збиралася вечорами на вистави та концерти! Розкидала війна вірних друзів по світу.
Найкращий друг – Василь Пеньківський – «Сич» – впав у нерівному бою біля села. Був надрайонним референтом ОУН-УПА. Данила забрали на примусові роботи до Німеччини. Багато активістів «Просвіти» замучили більшовики перед війною. Після війни опинився Данило аж у Штатах.
Слава Богу, ще є в Саджавці рідна сестра. Як любить брат зустрічатися з нею, з її великою родиною. Ходити селом, впізнавати давні вулиці з новими котеджами та вишуканими квітниками. Працьовитий люд у селі. Це радує Томащука. Йде собі влітку вулицею сивовусий дідусь у сандалях і шортах і тішиться: діточками, капличками, корівкою, бджілкою, цілим Божим Світом. Може й до Коломиї пішки поманджати. Рейсові автобуси зупиняються, водії підвезти запрошують. Веселий сивий дивак сміється: «Навіщо проїздити мимо рідного? Я вдома! Я йду і тішуся! Я йду УКРАЇНОЮ. Вам цього не зрозуміти! Я шістдесят років не бачив своєї землі!»
Данилові очі випромінюють стільки щастя, радості, задоволення, що водії знизують плечима і їдуть далі. Рідна земля додає йому сил.
Дарма, що вісімдесят минуло, а жартує та співає, як парубок. Ну, геть чисто, як Кола БРЮНЬЙОН, який казав: «…гадаєте, що волочити свої тельбухи вісімдесят літ по світі – це вам жарт і для мене нічіого не варт?..» (переклад М. Рильського)
Данило хоче відвідати батьківські могили, помолитися в обидвох церквах. Приємно йому і до школи завітати. Його ровесники не мали такої змоги – одержати середню освіту в рідному селі.
Але найбільше його тягне до бібліотеки. Бо й сам був бібліотекарем, і книги любить дуже, і самотужки вивчив чотири мови.
Першого разу Томащук лише придивлявся до працівників бібліотеки.
Хтозна, кого виховала радянська влада і призначила на роботу в читальню. Гість довго роздивлявся виставки бібліотечні, портрети класиків і гетьманів. У куточку «Бібліотечна родзинка». Почав читати: «ВІЗИТІВКА САДЖАВСЬКОЇ БІБЛІОТЕКИ-ФІЛІЇ».
«Увага! Увага! Слухайте всі! Той, хто любить рідну мову, поетичне щире слово, і Карпати рідний край, просим радо, просим щиро – в книгозбірню завітай! Від сільради недалеко Саджавська бібліотека.
Де плакуча верба й зелененька туя, чекаємо читачів в будинку культури. Вас зустрінуть в липні й січні бібліотекарі привітні. Ганна Федорчук до школяриків привітно усміхається і на завідувачку Галину Христан у всьому рівняється.
Не один десяток літ всіх ведуть в книжковий світ.
А книжок – шістнадцять тисяч! Як вам тут не розгубитись!
Щоб не збились ви з дороги, є у нас і каталоги, списки, пам’ятки, бюлетні і картотеки – все є в нас, в бібліотеці.
Є романи історичні і проблеми політичні. Всі літописи УПА – здарувала «Просвіта».
А в суботу і неділю – ігри, конкурси, цікаві вечори для дорослих й дітвори. Вечори – портрети, новини з газети, медичні поради і рішення влади. Є укази президента, є атласи континентів. В нас одержите інформацію про повінь, СНІД та радіацію.
Дізнаєтесь про часи радянські, сміливих повстанців. Про сіамських близнюків, про відомих земляків.
Папок є зо тридцять три, є малюнки дітвори.
Виставки: про поетів – земляків, про проблеми річок і лісів.
Якщо боїтеся грубезних книжок – є малі збірки байок і казок.
Ви працюєте? В суботу й неділю приходьте до нас сміло. Час весело проведете і цікаве щось знайдете».
– О, панінки! Ви маєте почуття гумору! Ото написали. Все вже знаю про вашу роботу. А ви одної віри, в одну церкву ходите? Не сваритеся?
– Ніколи. Церкви у нас дві, але ми одинаково ставимось до різних віруючих. Шануємо святі почуття кожного читача.
– Це є дуже добре. Це свідчить про високий рівень культури. А самі що любите, чим цікавитесь?
Завідуюча посміхнулася, простягнула гостю дві візитівки.
Данило вже з цікавістю знову потягнувся до окулярів.
ВІЗИТІВКА ГАННИ ФЕДОРЧУК
«Дитячий бібліотекар Саджавської бібліотеки. Мати трьох дітей, яких дуже любить. Понад двадцять років працює з читачами – дітьми. Закохана в поезію, театр, ліс. Любить романси, інтимну лірику класиків. Найзатишніше почуває себе в книжкових крамницях, де пахне новими книгами. Втішається смаком білого шоколаду. У вільний час любить читати гарні книги або слухати приємну музику. Вважає себе однією з небагатьох романтиків у цьому світі парадоксів. Про свою професію каже: «Працюєш і не помічаєш, що робота вже у тебе в серці».
ВІЗИТІВКА ГАЛИНИ ХРИСТАН
«Понад тридцять років працює з книгами і людьми, від чого має задоволення. Нестандартна, неспокійна, неординарна особистість. Комунікабельна, колоритна, компанійська жінка. Залюблена у ліс, квіти, літературу, цікавих людей. Сповідує гуманістичні ідеали людства. Має: почуття гумору, талант новелістки, творчу уяву, безліч кулінарних секретів, двох дітей та п’ятеро онуків. Дружить із файними людьми України та діаспори. Власниця чотирьох художніх книг, чотирьох машин (швейної, пральної і двох друкарських)».
Наступної неділі Данило приніс до бібліотеки подарунок – книгу «Брати грому» Михайла Андрусяка. Він ще не знав, що автор за трилогію про жертовну боротьбу УПА у 2010 році буде нагороджений Національною премією ім. Т. Г. Шевченка. Просто ходив книжковими крамницями Прикарпаття і купив для сільської бібліотеки книгу, яку дуже високо оцінив.
Ще кілька разів відвідав Томащук Саджавку і завжди приходив до бібліотеки із дарунками. Збагатив фонд «Атласом світу», енциклопедією «Сто найвідоміших українців світу». А його виступи надовго запам’яталися глядачам в бібліотеці. Вільне висловлювання своїх поглядів, колоритна мова Томащука Данила магнітом притягали до себе молодих слухачів у різних бібліотечних заходах.
Одного разу запросив знайомих на морозиво до місцевої кав’ярні. Зайшли. Сіли. Подали замовлення. Чекають. З магнітофона чути російські пісні. Данило підходить до кельнера і каже:
– Я хотів із панянками послухати українських пісень. Якщо ви пропагуєте у нас, у Карпатах, російські пісні, то й чекайте російських відвідувачів. Віддайте гроші, і до побачення.
Хлопець за стійкою почервонів і каже:
– Пробачте, ми зараз знайдемо касету з українськими піснями.
Данило обурився:
– То ви мені ласку робите? Я до сестри приїхав раз на сім років. А що ви щодня крутите нашій саджавській молоді? А як би ви місяць ждали у бункері, щоб хтось приніс шматок замерзлого хліба? Якої би ви тоді співали? А хто вам буде пляшки понад річку збирати і парубків до церкви вранці будити? Хто за вас буде боронити Україну?
Ждати може лише той, хто сіє добре зерно. А ви що сієте?
Кращого виховного уроку для кельнера і відвідувачів не змогли би придумати найкращі методисти із райво.
Приходить наступного дня Данило до бібліотеки, розказує про випадок у кав’ярні. Його заспокоюють, пропонують переглянути новинки надвірнянських авторів. Уже чотири письменники стали членами Національної Спілки письменників України. Томащук щиро радіє, знайомиться із гарно оформленими книжками земляків. На полиці велика папка з написом «Бистрінь». Так називається літстудія при районній газеті «Народна Воля». Потрапляє на тексти саджавських авторів – Мирослави Гордєєвої-Мельник і Галини Христан. Читає новелу «Скарбниця».
СКАРБНИЦЯ
Це літо геть чисто скисло в дощах. Ллють як не щодень, то через день.
У неділю вранішнє сонце немало людей здурило – залишили парасолі вдома. А коли вийшли із церкви, то така раптівочка ушкварила, що ховалися хто куди встиг добігти. Дві сестри – Надія і Ганна – та їх невістка Світлана перечікували то під грушею, то під липою, промокли і вирішили перечекати у вуйка Василя.
Не так через парасолі, як через новину, що до Василя приїхала сестра- тета Настуня із Сибіру. Тету вони не знали, але кожну гріла думка, що тета голіруч не приїхала, бо її чоловік до пенсії працював на золотих копальнях.
– Нема її. Дощ перестав і кудись пішла, – розвів руками вуйко Василь.
Пішли додому трохи незадоволені. Наступної неділі знову повернули до нього, і знову тету не застали. Надія, проворніша між ними, прибігла увечері:
– Є тета?
– Є, спить уже.
– А не питали де була? -В бібліотеці.
– Де-де? То ота Аня також якась ваша фамілія?
– Ні, але як один раз тета зайшла в бібліотеку, то вже магнітом її туди тягне. У вівторок свято, але казала, що знову піде, бо я маю лише «Кобзар» і «Біблію».
В церкві тету вже пильнували всі троє, але вона, перезнайомив¬шись із ними, вибачилася і знову пішла в бібліотеку. Світлана була наймолодша, найрозсудливіша серед них. Наздогнала тету і пішла разом з нею. Вперше переступила поріг і була приємно вражена чистотою.
– А хто у вас прибирає? – спитала завідувачку Аню.
– Я сама.
І вазони Світлані дуже сподобались. «Треба буде вкрасти зо дві щепки, бо у мене вдома таких нема», – подумала і почала розглядати книжкові виставки. Тета розмовляла з Анею як із рідною, розповідала, що підлітком вислана в Сибір за старших братів, які були в УПА. Там зустріла українця. Одружились. Діти їхні розмовляють українською, але книжок українських там нема. Онуки вже студенти.
Тета Настя сіла і почала щось записувати до свого зошита, а Світлана розглядала журнали та папки всякі. Машинально відкрила одну з них і почала читати про перші симптоми наркоманії. Перечитала зо два рази і аж за голову взялася. Все сходиться!.. Взимку вони з чоловіком були на Вінниччині на весіллі. Ночували у брата. Світлана вранці допомагала прибирати у квартирі. Біля відра зі сміттям помітила слоїчок з якоюсь рідиною. Хотіла викинути, але братів син Юрко вихопив у неї з рук. Сказав, що то ліки від бліх. Дістав для собаки свого товариша. Коли говорив, то дрібно кліпав почервонілими повіками і дивився кудись убік. З дому зник майже до вечора, але через весільні клопоти на це ніхто не звернув увагу.
Тета розказувала Світлані історію села, показувала різні цікаві вирізки із старих газет і журналів, але Світлана, слухаючи упіввуха, виписала собі все про наркоманію, поспішила додому, взяла гроші на квиток і поїхала до брата.
Повернулася десь через тиждень. Тети Насті вже не застала.
Надія розказала, що тета подарувала Ганні золотий ланцюжок із хрестиком, а малій Мар’янці – золоті сережки.
– А ти свої сережки втратила, бо десь пропала, – пожаліла подругу.
Світлану це не засмутило, бо думала вона про інше: «Треба всіх своїх записати до бібліотеки. Настуня лише на місяць приїхала- і то відразу знайшла справжню скарбницю. А ми отак байдуже проходимо мимо».
Прочитав Данило новелу, обвів захопленим поглядом чудово оформлені виставки і щиро промовив: «Я стара людина. Людина минулого століття. А ви, мої любі бібліотекарі, ви люди майбутнього. Ваша професія потрібна всім, і завжди. І тішуся, що крім сестри, ще можу щодня прийти сюди, де щиро раді кожному.»
Галина Христан.