– От побачиш, Віро, відправлять тебе діти в ту літню кухню, яку ти останніх два роки будувала. Не даремно ж донька твоя так поспішала, – каже мені подруга.
Я і сама в глибині душі побоююся, що саме так і буде, та намагаюся про це не думати. За заробітчанські гроші я спочатку будинок великий збудувала, в якому зараз живе донька з чоловіком і дітьми. А два роки тому зять з донькою захотіли у нас на подвір’ї ще один невеликий будиночок будувати.
Надія знає про мене все, і хвилюється за мене. Ми обидві з нею заробітчанки, лише у неї заробітчанський стаж більший ніж у мене: Надя в Італії вже 23 роки, а я лише 12. Ми з нею познайомилися тут, в Римі, практично відразу як я приїхала.
Надія має дуже добре серце, вона мене перший час у себе приютила, а потім роботу знайшла, так ми з нею і почали дружити. Доля у неї нелегка, вона двом своїм синам по будинку збудувала, машини їм купила, а коли приїхала додому, жоден син з нею жити не захотів.
Тепер Надія заробляє собі на квартиру, щоб коли повернеться, змогла жити окремо, а синів своїх і невісток вона знати не хоче. Діти ще й на неї образилися, що вона перестала їм гроші відправляти, бо ж вони вже звикли до її євро, які отримували від матері щомісяця.
Навчена гірким досвідом, подруга просила мене не повторювати її помилок.
– Ти, Віро, спочатку собі все зроби, щоб мати куди повернутися, а якщо ще вистачить часу і сил, тоді про доньку подумаєш, – повчала мене Надія.
Я розуміла, що вона добре мені радить, бо не від однієї заробітчанки тут, в Римі, я чула історії про те, що вони дітям своїм хороми набудували, а самі на старість в старих хатах доживають. Та я сподівалася, що моя донька так зі мною не вчинить.
Я ж і на заробітки поїхала заради неї, бо вона мала проблеми із здоров’ям. Я заробила в Італії грошей, і дитину свою я вилікувала. Вдома в свій час я мала гарну роботу, начальником була, але все кинула, коли треба було допомагати доньці.
На щастя, все вирішилося добре, донька заміж вийшла, вже двох внуків мені подарувала. Тож я для них і стараюся, хоча визнаю, що якщо донька мене відправить в літню кухню, то це мене дуже засмутить.
Зібрала я повні сумки італійських подарунків, і поїхала додому у відпустку, заодно мені дуже хотілося подивитися, як донька з зятем хазяйнують.
Приїхала я додому, донька зустріла мене щедро накритим столом, приготувала все, що я люблю, навіть голубці зробила. А зять став швиденько у садочку, шашликів насмажив. Ми так гарно в альтанці посиділи, внуки навколо ходять, горнуться до мене.
А я сиджу як на голках, все чекаю, коли донька скаже, щоб я в літню кухню сумки заносила.
– Ну що, мамо, глянете, що ми Вам набудували? – каже радісно донька.
А мені аж в душі похололо, думаю – ну все, права була моя Надійка, коли казала, що діти зі мною жити не захочуть.
– Пішли, подивимся, – кажу і ледь не плачу.
Зайшли ми в ту літню кухню, а вона зовсім для життя не облаштована, швидше кабінет якийсь.
– Мамочко, це – твоя майстерня. Тут ти будеш вишивати, шити, приймати замовлення і зберігати роботи. Я знаю, як ти про це мріяла, тому ми з чоловіком вирішили, що такий куточок “для душі” тобі дуже сподобається.
Від розчулення я аж розплакалася, бо не сподівалася такого від дітей. Я і справді дуже люблю вишивати, маю багато вишитих робіт, колись брала замовлення, вишивала людям, особливо любила вишивати рушники на весілля молодятам. І шити я вмію, теж мала в свій час на це замовлення. Тому ідея з майстернею мені дуже сподобалася.
В будинку мені донька облаштувала найбільшу кімнату на першому поверсі, де є поруч і кухня, і туалет, щоб мені було зручніше. Діти так добре все продумали, що в мене слів нема. Приємно, що моя праця не пропала даремно.
Донька мене просить вже нікуди не їхати, а вдома залишатися. Я поки-що ще не знаю, яке рішення прийму, але тішуся, що мої найбільші страхи про те, що діти мене відправлять жити в літню кухню, не справдилися.
Нам, заробітчанкам, багато не треба, більшість з нас за кордон поїхали лише заради дітей, але хочеться, щоб ту нашу важку працю діти цінували.