– Так і скажіть, що ви нам нічого не привезли. Ну от навіщо вигадувати, що у вас сумка загубилася? – фиркнула невістка і стала збирати дітей.
Я і сама не можу повірити, що так сталося, бо за 14 років мого заробітчанства такого ще не було – скільки б сумок не передала, всі додому доїжджали. Водії все уважно підписують, так що я сподівалася, що і цього разу саме так і буде.
І треба такому статися, щоб одна сумка загубилася, та ще й та, яку я для невістки приготувала. Тепер вона просто не вірить, що ця сумка існувала.
– Пошкодували для нас грошей, нічого нового – все як завжди, – злиться невістка.
А я лише з дороги, втомлена, хочеться помитися і пообідати, а потім відпочити, бо ж 28 годин ми їхали. А натомість мені доводиться слухати ниття вічно невдоволеної невістки.
Стала я заробітчанкою не з доброго життя. Сама двох дітей ростила: сина і доньку, колишній чоловік на рідних дітей навіть аліменти не платив.
Донька вийшла заміж, пішла в невістки жити. І все, коли не прийде до мене, скаржиться, що я їй нічого не дала, і що свати їй цим постійно потакають.
Потім син одружився, і почалася та ж історія. Він мовчав, а от невістка моя не з тих, хто мовчатиме, вона з самого початку говорила, що свого сина з пустими руками до них відправила.
Прикро мені було чути картання рідних дітей, вони ж добре бачили, як я все життя для них старалася, все тягнула на собі. У мене нічого не було, крім невеликого старого будинку.
Коли мені вже набридло це слухати, я зібралася і поїхала в Італію на заробітки, іншого виходу допомогти дітям я не бачила.
Доньці я купила квартиру, вона сама так захотіла. Потім я і синові хотіла купити таку ж, але він відмовився. Він вже непогано обжився у сватів, і переїжджати не мав бажання, тому сказав, що хоче машину.
Я купила йому машину, нову, з салону, по ціні вона вийшла майже так як квартира. І потім я сказала дітям, що на цьому моя допомога їм припиняється, бо мені і про себе треба подумати.
Всі зароблені євро тепер я вже собі відкладала, а дітям щомісяця я висилала повні сумки з продуктами і одягом. На це, до речі, теж чимало грошей йшло, але я собі подумала, що так буде правильно – гроші не даю, то хоч передачами підсоблю.
Пакувала я завжди дві однакові сумки, бо не хотіла різницю між дітьми робити. Але невістка все одно постійно мене картала, що я доньці даю більше, ніж сину.
І ось тепер я приїхала додому, привезла з собою 7 сумок. Але одна загубилася десь по дорозі. Нас водії автобусом до Львова довезли, а потім на менші буси пересаджували, тож десь при пересадці і поплутали сумки.
Краще б це була моя сумка, чи доньчина. А то, як на зло, невістки. То я вже мала що слухати, вона так завелася, що пообідати нам не дала спокійно.
Невістка сподівалася, що я зараз витягну хоча б 200 євро компенсації, але я не дала нічого. Бо мені вже це набридло, скільки не дай – все мало.
Сумку ми знайшли аж через три дні. За цей час я такого від невістки наслухалася, що передумала їй віддавати ту сумку. Сказала, що нема, не знайшли. А що? Не вміє цінувати і дякувати, т о нема чого таким невдячним людям і допомагати.
Ну хіба ж я не права?