– Мама тобі більше допомагала, от тобі і з нею жити, – каже старший син молодшому.
– Ми так не домовлялися, ти живеш в маминій хаті, от тобі маму у себе і приймати, – відповідає молодший.
А я стою, дивлюся на все це, і не розумію, що мені робити – не розпаковувати валізи і в Італію повертатися? Не думала я, що мої діти так “гостинно” мене приймуть.
Я в Італію на заробітки поїхала ще 23 роки тому. Двох своїх синів я сама виховувала, бо не дуже вдало вийшла заміж, чоловік про нас з дітьми не дбав, а потім і зовсім пішов до іншої.
Почекала я трохи, щоб хоч хлопці школу закінчили, і поїхала гроші заробляти. В нашій хаті я лишила маму і двох синів, мама обіцяла за ними приглянути.
Першим одружився старший син, і він привів невістку додому. Тож коли через два роки молодший створив сім’ю, ми дали йому город і допомогли збудувати будинок з нуля.
Я особливо і не рахувала, скільки кому я давала, просто платила там, де треба було. В результаті обидва сини забезпечені житлом, добре хазяйнують, мають по двоє діток.
Де я буду жити, коли повернуся – я над цим не думала, бо ще не планувала повертатися назовсім, але була впевнена, що біля якогось сина я точно притулюся.
Мами моєї не стало ще 8 років тому. Вона жила в своїй старій хатинці, що стояла у нас на подвір’ї, до сина в хату переходити жити вона не хотіла, бо казала, що не хоче молодим заважати.
Я не раз казала синові, що пора знести ту хату, а він щось не поспішав, та й невістка все торочила, що нехай хата стоїть, мовляв, вона нам ще пригодиться.
І тільки тепер я зрозуміла, що цю стару мамину хату діти мої для мене берегли. А там, щоб ви розуміли, нема ні води, ні туалету, та й хата та ще рік-два і сама впаде від вітру.
Додому я повертатися не збиралася, бо маю дуже добру роботу, за яку отримую 1200 євро в місяць, тому я планувала залишатися в Італії поки здоров’я дозволяє. Але якраз з цим у мене і почалися проблеми.
Я приїхала додому на початку літа, щоб підлікуватися, і якщо все буде добре, то з осені знов повернувся на роботу. Але ці три місяці мені треба десь жити. А діти мої, замість того, щоб наперебій кликати мене до себе, стали сперечатися, в кого я маю жити.
Робили вони це голосно, не соромлячись, і в моїй присутності, через що мені було дуже гірко. Я стояла на своєму подвір’ї, і не знала, куди мені сумки заносити – в хату до старшого сина, чи в хату до молодшого, яка збудована поряд.
Обидва будинки великі, добротні, так що я своєю присутністю не потіснила б ні одного сина, ні другого. Вони вже забули, що все збудовано за мої євро, які я заробила важкою працею. Добре, що мені хоч розуму вистачило все на себе оформити.
Формально, власницею обох будинків є я, так що можу заселятися в будь-який з них. Але мені прикро, що діти мої не оцінили всього того, що я для них зробила, і влаштували мені такий цирк.
Я демонстративно занесла сумки в мамину стару хату, мені було так прикро, що словами не передати. Певний час сини на вулиці ще сперечалися, а потім обидва прийшли до мене питати, як я облаштувалася, чи все у мене добре, і так, між іншим, стали питати, скільки я грошей цього разу привезла.
– Скільки б не привезла – всі мої, – ображено кажу. – Від сьогодні ви від мене жодного євро не отримаєте.
Сини пішли, особливо мене не перепрошуючи. Вони впевнені, що я поображаюся і мені перейде. Та цього разу вже так не буде. Я зробила висновки, і тепер буду заробляти лише для себе.
Сиджу і думаю – йти мені до когось з них, чи це літо перебути в старій маминій хаті?