“Ну ви точно з’їли більше, ніж поклали”
Я вже майже тиждень не можу відійти від цієї ситуації. Наче нічого особливого й не сталося, але щоразу, коли згадую, мене досі підкидає.
Розповідала кільком близьким друзям — всі лише переглядалися й крутили пальцем біля скроні. Ніхто не знає, що мені порадити. Але почну з початку.
Ми з чоловіком отримали запрошення на ювілей-весілля його друзів, а водночас і кумів — 15 років разом.
Чоловік не часто з ними бачиться, але на свята чи день народження їхньої доньки, його похресниці, завжди старається йти.
Цього разу вирішили піти разом, щоб підтримати дружні стосунки.
— У конверт 100 доларів покладемо, нормально буде? — запитала я чоловіка, коли ми збиралися.
— Цілком. Це ж не ресторан, а вдома святкують, — погодився він.
Вибрали гарний конверт, підписали його й пішли.
Коли ми прийшли, то перше, що кинулося в очі, — це стіл. Він був настільки багатим, що я навіть не знала, куди дивитися спочатку.
На закуски стояли тарілки з червоною і чорною ікрою, порізаний лосось, величезний асортимент сирів — від камамбера до якогось екзотичного з блакитною пліснявою.
У центрі стола красувалася запечена качка з яблуками, а поряд перепела в медово-гірчичному соусі.
Було ще щось дивовижне — тартар із тунця, тарталетки з крабовим м’ясом і кремом із авокадо, салат із тигровими креветками.
Гостям також подавали оссобуко, качині філе з вишневим соусом і ще якісь страви, назви яких я навіть не запам’ятала.
Напої теж вражали. На столах стояли пляшки з дуже дорогими напоями. Чоловік жартував, що тільки те червоне коштує, як половина подарунків гостей.
Коли подали десерти, я вже думала, що нас нічим не здивуєш. Але на столах з’явилися мініатюрні еклери з кремом зі справжньої ванілі, тірамісу, торт із бельгійським шоколадом, марципанові тістечка й щось із лохиною та безе.
Усе виглядало розкішно, як у дорогому ресторані.
Гості були веселими, атмосфера — теплою. Ми вже навіть трохи розслабилися.
А потім сталося те, що я досі не можу переварити.
Коли всі сиділи за столом із десертами, господиня, кума мого чоловіка, вирішила відкрити конверти.
Спочатку я подумала, що це просто така традиція — дивитися подарунки при гостях. Хоча вже це було трохи незручно.
Вона відкривала конверти, називала суми й іноді щось додавала:
— Ой, дякуємо! Це так щедро!
— Як приємно, що ви нас так цінуєте!
І тут вона відкрила наш конверт. Подивилася на 100 доларів і голосно, так, щоб усі почули, сказала:
— Ну ви точно з’їли набагато більше, ніж поклали в цей конверт. Але ми вам дякуємо за те, що прийшли.
Я відчула, як обличчя наливається багряним кольором. Хотілося провалитися крізь землю. Усі гості обернулися в наш бік, деякі навіть перешіптувалися. Я тільки мовчки стиснула зуби.
Чоловік зробив вигляд, що нічого не сталося, хоча й я бачила, як у нього смикнулася щока.
Господиня ж поводилася так, ніби нічого особливого не сказала.
Ми посиділи ще хвилин п’ятнадцять. Коли я відчула, що більше не можу терпіти це, я тихо сказала чоловікові:
— Ми йдемо.
Він тільки кивнув. Ми зібралися, подякували за вечір і пішли.
Дорогою додому я мовчала. У голові крутилося одне й те саме: “Як можна було так сказати? Невже їм потрібні лише гроші від гостей?”
Коли ми повернулися додому, я висловила все, що думаю.
— Я більше ніколи не піду в гості до твоїх кумів! Це просто неповага!
— Та заспокойся, — сказав чоловік. — Вони люди специфічні, я знав, що вони можуть сказати щось дивне. Але ти ж знаєш, у них є моя похресниця.
— І що? Ти думаєш, це виправдовує їхню поведінку? Ти чув, що вона сказала?
— Чув. Але я не можу просто взяти й припинити спілкування.
Я нічого не відповіла.
Минув майже тиждень, але я досі не можу забути цей вечір. Може, я справді надто емоційно відреагувала?
Чи, можливо, таке ставлення — це норма для деяких людей? Але ж як можна було отак вчинити по відношенню гостей, які прийшли привітати тебе з важливою датою?
І що тепер робити? Чоловік, звісно, ще буде спілкуватися з ними через похресницю, але я ні. Просто не можу.
Фото – авторське.