– Ти хоч уявляєш, що ти робиш? Ти рідних дітей на примарне кохання проміняла? Та я знати тебе не хочу! – картала мене мама.
– Це все через тебе, це ти поламала мені життя. Мамо, ти в усьому винна, але ти ніколи цього не визнаєш, – кажу в розпачі.
Зараз мені 35 років, моєму сину 16, а донечці 12. Вони виявили бажання з батьком залишитися, а мене зрадницею вважають, яка їхнього тата кинула.
Заміж я вийшла щойно мені виповнилося 18 років. Зробила я це з подачі своєї мами. Вона мені давно нареченого знайшла, і вони чекали поки я школу закінчу.
З чоловіком у мене різниця у 18 років. Він вже був одруженим, але його дружини рано не стало, дітей у них не було. Віктор був дуже багатим, і саме цей факт так сподобався моїй мамі, яка зі мною в бідності жила, і заможного зятя сприймала як шанс і для себе жити краще.
Я ніколи не любила Віктора, і заміж за нього не хотіла, та мама мене переконувала, що я молода і життя не знаю. А з таким чоловіком можна все життя прожити і горя не знати.
Віктор був наполегливим і уважним, задаровував і мене, і мою маму подарунками, і зрештою, вони мене вдвох переконали.
– Віктор молодий, красивий, розумний, багатий – та кожна незаміжня дівчина чи жінка з нашого села мріє стати його дружиною, а він тебе вибрав, так що цінуй це, – повчала мене мама.
Свого весілля я не пам’ятаю, все було як в тумані, хоча гостей було багато, приблизно 300 осіб.
Та я плакала, бо любила одного, а заміж вийшла за нелюба. В моєму серці ще зі шкільної лави поселився Ігор, він був моїм однокласником.
Ігор теж мав почуття до мене, і готовий був зі мною одружитися, але у нього на противагу забезпеченому Віктору нічого не було. Тому моя мама практично відігнала Ігоря від мене, пояснила йому, що йому нічого не світить.
Я стала дружиною Віктора. А Ігор кудись поїхав з села. Перший час я багато плакала, а потім звиклася.
Жили ми у великому будинку мого чоловіка. Коли у нас народилися діти, Віктор туди навіть мою маму забрав, щоб бабуся допомогла няньчитися з онуками.
Мама мені і справді допомагала, життя йшло своєю чергою. Віктора я так і не полюбила, а от Ігоря майже забула.
Я була впевнена, що він теж давно одружений, має дружину і діток, а про мене і не згадує. Ніхто з наших знайомих не знав, де він і що з ним.
Та одного разу наша випадкова зустріч з ним все змінила. Зустрілися ми на вулиці, і відразу впізнали одне одного, бо Ігор зовсім не змінився.
Він був дуже радий мене бачити, і запросив у сусіднє кафе на каву. Виявилося, що Ігор не одружений, ні сім’ї, ні дітей не має. Був за кордоном, заробив чимало грошей, а зараз приїхав, купив будинок в нашому містечку, і створив невелике підприємство, яке дасть чимало робочих місць людям.
Ігор завжди був розумний, і я вірила, що рано чи пізно у нього все вийде, просто треба було трохи почекати. А мама хотіла, щоб я відразу за багатого заміж виходила.
Ми з Ігорем спочатку просто спілкувалися, але на нас нахлинули старі почуття і у нас почався роман. Та з такою силою, що я вирішила піти від чоловіка.
Ігор пропонував мені дітей забрати з собою, та вони вирішили залишитися з батьком рідним, їм його шкода.
У Ігоря зараз будинок не менший, ніж в мого чоловіка, і заробляє він дуже добре, так що я нічого не втрачаю. Але справа не в грошах. Я просто не змогла забути його, викреслити з свого серця. Особливо це важко зробити тепер, коли він знову з’явився в моєму житті.
Мене не зрозумів і не підтримав ніхто. Діти не хочуть мене бачити, і це найболючіший момент у цьому всьому.
Та я сподіваюся, що вони виростуть, і мене зрозуміють. Життя – складна річ, ніколи не знаєш, як воно поверне.
Я не шкодую, що пішла до Ігоря, з ним я дуже щаслива, поряд з своїм чоловіком я такого ніколи не відчувала. Зараз я чекаю дитину від Ігоря, буде хлопчик.
А яка ваша думка? Я правильно зробила, що вибрала себе, чи дітей в жодному разі не можна було залишати?