– І не соромно тій Любці? Вже втретє заміж в свої сорок виходить. Та інші дівчата в її віці жодного разу в цьому статусі не були, ну а тій “принцесі” якимось дивом таланить на хлопів, – проскакує повз мене час від часу сусідська заздрість. Я ж не винна, що Іван був рукатий, і з хати лялечку зробив, Ігорко подвір’я до пуття довів, застеливши бруківкою, ну а третій, Андрій, ощасливив мене статусом “мама”. Єдине турбує, як з тими плітками собі раду дати?
Я ніколи не думала, що моє життя стане таким цікавим сюжетом для сільських пересудів. Здається, тільки вчора була юною дівчиною, яка мріяла про велике кохання і щасливу сім’ю.
А тепер, озирнувшись назад, бачу за собою шлях, усіяний як трояндами, так і тернами. І все це відбувалося на очах у сусідів, які не пропускають жодної подробиці мого життя.
Пам’ятаю, як закохалася в Івана без пам’яті. Він був справжнім господарем: золоті руки, добрий характер. Разом ми перетворили стару хату на затишний дім.
Але, на жаль, наше щастя було недовгим. Розійшлися ми мирно, без скандалів, просто зрозуміли, що не створені одне для одного.
Після розлучення я пробула сама недовго. З’явився Ігор, креативний і талановитий ландшафтний дизайнер. Завдяки йому наше подвір’я перетворилося на справжню казку. Але й ці стосунки не витримали випробування часом.
І ось тепер я з Андрієм. Ми чекаємо на дитину, і я відчуваю себе найщасливішою жінкою на світі. Але сусіди, схоже, заздрять моєму щастю.
Вони шепочуться за спиною, обговорюють моє особисте життя, порівнюють мене з іншими жінками. Кажуть, що інші до сорока років сидять у дівках, а мені тричі пощастило.
Спочатку я дуже переживала через ці плітки. Здавалося, що все село знає про кожну деталь мого життя. Я намагалася довести їм, що все в порядку, що я щаслива. Але чим більше я намагалася, тим більше вони мене обговорювали.
Згодом я зрозуміла, що не можу змінити думку людей. Вони завжди знайдуть, до чого причепитися. І тоді я вирішила для себе: а навіщо взагалі звертати увагу на те, що говорять інші? Моє життя – це моя справа, і я сама вирішую, як мені жити.
Звичайно, це не означає, що я стала байдужою до чужої думки. Просто я навчилася відмежовуватися від негативу і зосереджуватися на тому, що дійсно важливо.
А що ви думаєте про цю ситуацію? Як би ви вчинили на моєму місці? Чи можна взагалі ігнорувати плітки, коли вони стосуються тебе особисто?