– Вітаю вас, сестричко. Це серйозна дата і ви зуміли з Василем пройти ці роки пліч-о-пліч і виховати таких чудових дітей, а тепер вже тішитися і онуками, а скоро і правнуками, – сказала нам з Василем сестра, простягаючи букет квітів зроблений власноруч.
Ми з чоловіком відсвяткували річницю спільного життя. Разом ми п’ятдесят років. Всяке було, бо хата це церква, але зуміти зберегти повагу один до одного нам вдалось.
Діти взагалі хотіли нам оплати ресторан, щоб ми хоч на старості побачили краще життя, але ми вже не в тому віці, щоб по таких закладах ходити.
Діти приїхали на два дні швидше, поприбирали в хаті, в якомусь такому великому магазині купили все необхідне і такий стіл шикарний накрили, що мені очі розбігалися.
Я деякі продукти вперше в житті бачила. Я ж то розуміла, що все це коштує чималі гроші. Ось тому й сказала Василю, що треба хоч трохи, але дітям віддати, бо пенсія в нас хороша і ми не все тратимо.
Гостей було багато. Всі дарували щось. Хто подарунки хто конверт з грошима.
І ось приходить моя рідна сестра, з одним букетом квітів і то не купленим, а з городу.
Сказала, що в нашому віці більше нічого не потрібно.
Та вона сіла за той стіл в четвертій і встала десь в дев’ятій. Та щоб щось було на тому столі, треба його купити. Та все це коштує грошей. Могла б хоч за той накритий стіл тисячку в конверт всунути.
Якось мені дивно стало. Я б так не змогла. Прийшла, наїлася на халяву делікатесів і пішла.
Я навіть дітям не сказала нічого, бо соромно за сестру було. Зробилася в одну мить бідною, хоч добре я її знаю, собі нічого не шкодує в тому житті.
Але нічого, ще прийде час і я їй все це “віддам”.
А як би ви реагували на такий “подарунок”?
Автор – КАРАМЕЛЬКА