Був у 18 столітті в Англії такий хлопець – Джонатан Уайлд. Якби він жив у наш час, то його назвали б “перевертнем у погонах”. Свого часу ця людина стала одним із найвідоміших борців зі злочинністю, але… насправді майстерно її очолював.
Отже, Джонатан Уайлд народився у великій сім’ї майстра з виготовлення перук. З грошима, так як сім’я багатодітна, було погано, так що не дивно, що одного чудового дня Джонатан нахапав боргів, але виплатити їх не зміг, після чого потрапив у 1710 році до в’язниці.
При всіх своїх гріхах хлопець умів відмінно ладнати з людьми, і вже дуже скоро став великим улюбленцем місцевих охоронців, які використовували його як “хлопчика на побігеньках” (сходи туди, принеси те і т.д.). За його дрібну роботу йому підкидали невеликих грошенят, і поки він сидів, то не тільки повністю погасив борги, а й організував ув’язнення власний бізнес – давав іншим арештантам гроші в борг.
Тоді як Джонатан Уайлд відбував термін і підвищував свою репутацію у правоохоронців, трапилося ще щось цікаве – рано чи пізно улюбленця стали брати на патрулювання нічних вулиць Лондона, обшуки таверн, будинків розпусти тощо.
Ось в одному з таких рейдів він і познайомився з якоюсь дівчиною легкої поведінки на ім’я Мері Міллінер, яка була членом великої банди. Вона тихенько звела Уайлда з ватажком – з цього часу і почалося знайомство молодого чоловіка з кримінальним світом, і саме звідси кримінальна дорога зрештою привела його на плаху.
Незабаром Джонатан Уайлд вийшов на волю з деяким планом у голові.
Варто зазначити, що у 18 столітті правоохоронні органи, в’язниці, і таке інше – це зовсім не те, до чого ми звикли зараз. Вся структура була дуже неорганізованою, громіздкою і малоефективною, у великих містах на кшталт Лондона творилося часом справжнісіньке пекло, і розібратися з численними бандами ніхто не міг. Саме тому Уайлду і вдалося провернути те, що він провернув.
На той час ЗМІ активно “поливали” чимось поганим правоохоронців, звинувачуючи їх у неспроможності та некомпетентності, у нездатності захистити мирних громадян від розгулу злочинців – загалом, у суспільстві поліцію ненавиділи. На цьому і вирішив зіграти Уайлд, ставши борцем за справедливість, борцем зі злочинцями замість правоохоронців.
У в’язниці і за допомогою знайомства з ватажком однієї з банд, Уайлд зав’язав деякі потрібні знайомства. Звільнившись, він підняв їх і організував власну справу: злочинці стали нести крадене саме йому, але не продавав усе добро на чорному ринку, а діяв хитріше. Видаючи себе за заступника маршала поліції чи детектива, Уайлд особисто відносив вкрадені речі назад господарям.
Крали, звичайно, зазвичай у багатих, і ось ці багатії, яким Вайлд повертав речі після “проведених розслідувань” (як він сам їм говорив), частенько йому дякували за такий успіх грошима (щось на зразок винагород).
Іноді Уайлду доводилося “повертати” такі шалено дорогі предмети, що багаті лондонці на радощах давали йому за чергове розслідування та повернення награбованого немислимі гроші.
Але спочатку зовсім не гроші були потрібні молодій людині, а репутація. І дуже швидко Уайлд її отримав: у газетах, у світських бесідах у вищих колах, на ринках – скрізь згадували його ім’я, говорили, що це саме він найкращий борець із злочинністю у місті, символ протистояння з бандитизмом.
Тобто схема у Джонатана Уайлда була проста, але геніальна – повертати багатіям вкрадене у них майно, отримуючи за це нагороду, іноді просто немислиму.
Всіми вирученими грошима він, звичайно, ділився з бандитами, щоб вони й надалі несли товар саме йому. Але, зрозуміло, не всі банди в місті були згодні з таким станом речей, не всі хотіли співпрацювати з Вайлдом і відносити крадене до нього.
Коли він отримав владу і вплив, питання з незручними бандитами вирішувалося дуже швидко – Вайлд просто давав наведення поліції, і та розбиралася з його конкурентами: і йому добре, і поліцейським, що дискредитували себе, нездатним ні на що, було теж приємно хоч когось спіймати.
В 1720 Джонатан Уайлд був настільки сильний і могутній, що з ним консультувалися навіть люди з найвищих кіл влади з прообразу МВС), вони намагалися взяти його методи боротьби зі злочинністю на озброєння, він же їх просто турбував і підказав, що за впіймання злодіїв треба виплачувати нагороду солідніше. Цю ідею прийняли, і потім Уайлд сам неодноразово користувався цим, віддаючи в руки правосуддя чергового свого конкурента.
Йому б вчасно зупинитися, поїхати кудись в Америку і жити собі там спокійно до старості, володіючи неймовірними багатствами, але… Джонатан Уайлд продовжував небезпечну гру, і, звичайно, нічим хорошим для нього вона не закінчилася.
У 1724 році у в’язницю потрапив його вірний соратник Квілт Арнольд, Уайлд не покинув його і спробував організувати втечу, але вся справа провалилася – і тут поліція в багнюку обличчям не вдарила, і вийшла на замовника цієї втечі.
Незабаром Уайлда взяли та посадили до в’язниці. Втім, він зовсім не турбувався, впевнений, що його врятують чисельні благодійники, або він відкупиться. Більше того, навіть ув’язнений він продовжував свої злочинні справи, підкупивши охоронців.
Одного Джонатан Уайлд не врахував – його люди крали цінності у багатіїв, впливових людей, а вони таке не прощають. ЗМІ, які так довго вихваляли його, відразу вирішили зробити сенсацію на затриманні “кращого борця зі злочинністю в Лондоні”, рясно поливаючи його брудом. Загалом, із в’язниці Уайлд вже не вийшов – йому висунули безліч звинувачень (підкуп, злодійство, створення банди, шахрайство, насильство). При цьому активно затримувалися його спільники, розповідаючи про свого ватажка багато нових фактів.
У 1725 році, після тривалого слідства, Джонатана Уайлда за численні злочини засудили до найвищої міри покарання.
Всі хотіли подивитися, як ця людина “вививатиметься” на ешафоті, всі чекали від нього цього, але… Уайлд знову всіх обдурив.
24 травня, коли його і мали стратити, він “наївся” опіуму, а тому на ешафот зійшов у абсолютно непотрібному неосудному стані і навіть не розумів, що діється навколо. Ось так і не стало цього геніального злочинця, що чимось нагадує симбіоз двох інших геніїв – професора Моріарті та Шерлока Холмса в одній особі.