– А що ти думаєш про те, щоб замість мене піти в декретну відпустку? – запитала Маруся.
– Думаю, це чудово, – відповів я. – Якщо це зробить нас щасливими, то чому б і ні?
Нашу історію багато хто назвав би нетиповою. Я, Володимир, чоловік, який із задоволенням займається домашніми справами, а моя дружина Маруся – успішна кар’єристка, яка забезпечує нашу сім’ю. Але для нас це просто природний поділ ролей.
Від самого дитинства я не вписувався у стереотипи. Замість того, щоб ганяти м’яч із хлопцями чи захоплюватися машинами, я проводив час на кухні з мамою, вивчаючи мистецтво приготування борщу або випічки. Коли інші мріяли про великі заробітки та кар’єрні вершини, мене більше цікавило, як випрасувати сорочку так, щоб вона виглядала ідеально.
Мої батьки, звичайно, не були в захваті. “Тобі треба знайти нормальну роботу!” – неодноразово повторював мій тато. Але я ніколи не відчував покликання до традиційної кар’єри. Проте, щоб не розчаровувати їх, я вступив до університету на менеджмент.
Саме там я і познайомився з Марусею. Вона була на рік старша, впевнена в собі й дуже розумна. Вона вже тоді працювала в міжнародній компанії та мала амбітні плани. Ми познайомилися випадково, коли я допоміг їй донести важкий рюкзак до аудиторії.
Наші стосунки почалися легко, але швидко набрали серйозності. Через кілька років ми одружилися. І хоча спочатку я трохи боявся, що наші різні підходи до життя можуть створити труднощі, усе склалося інакше.
Маруся завжди була амбітною. Її робота приносила не лише фінансову стабільність, а й моральне задоволення. І коли ми заговорили про дітей, ми прийняли рішення, яке в очах багатьох виглядало революційним: я залишуся вдома з дитиною, а Маруся продовжить працювати.
Це рішення викликало змішані реакції. Мої батьки, наприклад, були здивовані. “Чоловік має бути головою родини!” – повторював мій тато. Але ми з Марусею знали, що головне – це щастя нашої сім’ї, а не відповідність суспільним очікуванням.
Коли народився Максим, я повністю взяв на себе всі обов’язки по дому. Приготування їжі, прибирання, закупівля продуктів – усе це стало моїм щоденним ритуалом. Я навіть навчився шити, щоб підправляти Максиму одяг.
Звісно, іноді було непросто. Коли вранці Маруся поспішала на роботу, а я залишався вдома з немовлям, я іноді ловив себе на думці, що хотів би зробити щось “важливіше”. Але кожна посмішка Максима, кожен новий момент із ним нагадували мені, що я вже роблю найважливішу роботу в своєму житті.
Одного разу наші друзі запросили нас на вечерю. Під час розмови чоловіки обговорювали роботу й досягнення. Коли справа дійшла до мене, один із друзів спитав: “Ну, а ти чим займаєшся, Володю?”
Я посміхнувся й відповів: “Я керую нашим домом і виховую нашого сина. Повір, це робота не з легких”.
Усі засміялися, але я помітив здивовані погляди. Багато хто не розумів, як можна добровільно взяти на себе такі обов’язки. Але мене це вже не хвилювало. Я знав, що роблю те, що люблю, і це приносить мені радість.
Минуло вже кілька років. Маруся стала керівником відділу в компанії, а Максим пішов до школи. Наш спосіб життя досі дивує деяких людей, але ми обоє впевнені, що це найкраще рішення для нас.
Тепер я хочу запитати вас, друзі: як ви вважаєте, чи важливо дотримуватись традиційних ролей у сім’ї? Чи, можливо, головне – це щастя й гармонія, незалежно від того, хто за що відповідає? Мені дуже цікаво почути ваші думки!