Донька поставила мені ультиматум: або я переписую на неї квартиру, або ж вона розказує мамі, моїй дружині, про моє подвійне життя.
– Оксано, мені дуже шкода, – тихо сказав я, знаючи, що жодні слова не виправлять те, що сталося. Її погляд на якусь мить пом’якшився. – Вибачення нічого не змінять, тату. Я просто хочу цю квартиру. Хоча б раз покажи, що можеш тримати своє слово.
Я не знав, коли все насправді почалося. З Марічкою… я довго виправдовувався, що це випадковість, що це просто швидкоплинне захоплення, яке просто затягнулося. З кожним днем я повторював собі, що це трапляється з чоловіками після багатьох років з одною і тою самою жінкою. Спочатку це мало бути тимчасово – принаймні я собі так казав. Але з часом… я перестав це контролювати.
Оля, моя дружина, ніколи не заслуговувала на брехню з мого боку. Але що я мав їй сказати? “Вибач, мила, я витратив половину нашого шлюбу на іншу людину?”
Такі речі гублять людей, їх неможливо ігнорувати щодня. Оля ніколи нічого не підозрювала, принаймні я так думав. Іноді вона мовчки дивилася на мене, коли я пізно повертався додому або виходив відповісти на “важливий телефонний дзвінок”, який раптово переривав вечір.
Незважаючи на це, вона ніколи не тиснула і не задавала питань. Завжди готова зрозуміти і проігнорувати мої слова. Її відданість, її нескінченне терпіння лише поглибили почуття провини, яке я намагався притупити.
Я знав, що Оля не могла дізнатися про Марічку. Я люблю свою сім’ю. Оксана та Оля були для мене всім, хоча я роками балансував на межі подвійного життя. Я жив надією, що ніхто ніколи не дізнається.
Я не очікував, що Оксана натрапить на мою таємницю. Вона завжди була розсудливою дівчиною, у неї були великі плани на життя і майбутнє – їй не потрібні були додаткові драми. І все ж саме вона відкрила мою таємницю. І що найгірше, вона не збиралася мовчати.
– Тату, або ти перепиши на мене квартиру, або я розповім мамі про Марічку.
Оксана сиділа навпроти мене, спокійна, майже байдужа, ніби пропонувала мені список покупок. Мої очі розширилися, і я відчув, як щось зламалося всередині мене, але вона лише підняла брову. Мабуть, вона чекала цього моменту.
– Оксано… – почав я, намагаючись зібратися з думками. – Але це… абсурд.
– Після всіх цих років я вважаю, що заслуговую на щось від тебе. Я не можу пригадати, коли востаннє ти робив щось, щоб підтримати мене. Завжди десь у бігу, завжди все було важливіше. Принаймні тепер я знаю чому.
Я відчував, ніби земля вислизає з-під ніг. Я намагався заспокоїти ситуацію, налагодити з нею контакт, якого роками не було.
– Оксано, я знаю, що я не завжди був… найкращим батьком, але… Це не так. Подумай, як це вплине на твою маму…
– Маму? Ти коли-небудь думав про те, що ти робиш з нею роками?, – прошипіла вона. – Мені потрібно сказати одне слово, тату. Вибір за тобою.
Я відчував, що якщо зараз не здамся, то знищу все.
Я лежав без сну, дивлячись у темряву спальні. Поруч спокійно сопіла Оля, абсолютно не підозрюючи, що відбувається за зачиненими дверима цих, здавалося б, спокійних сімейних буднів. З кожною миттю я аналізував слова Оксани, я відчував, як лють наростала всередині мене все більше і більше. Чим я заслужив такий шантаж? Донечко, рідна донечко…
І все ж, коли я думав про Оксану, я знав, що це не так просто. Я побачив жаль у її очах, глибоко прихований біль, якого, можливо, я ніколи не помічав, надто зайнятий іншими справами.
У неї були свої причини, я не міг цього заперечити. Стільки разів щось обіцяв і стільки разів не дотримувався слова – завжди під приводом обов’язків, роботи, “важливих зустрічей”. Марічка була втечею, але за рахунок тих, кого я мав поставити на перше місце.
Вранці, намагаючись проковтнути останні гіркі ковтки холодної кави, я подзвонив Оксані.
– Давай зустрінемося, – сказав я, намагаючись звучати по-діловому, хоча в мене переверталося все в середині від цієї розмови.
– Нехай буде так, – відповіла вона. – О шостій годині. Просто, тату… пам’ятай, що я не відступлюся.
Я зрозумів, що якщо я не знайду спосіб переконати Оксану, все моє минуле і майбутнє розвалиться на шматки.
Ми сиділи в кафе, обидвоє з однаковим виразом обличчя – вона байдужа, з щільно стиснутими губами, я з цим вічним тягарем на серці, якого не міг позбутися. Я подивився на неї і відчув, що бачу незнайомця. Оксана, моя Оксана, тепер безжальна, ніби байдужа до того, що буде.
– Оксано, – обережно почав я. – Я хочу зрозуміти, звідки ця рішучість, звідки ця злість… Адже я завжди намагався тебе захистити. Чому ти хочеш це все знищити?
Вона гірко засміялася й похитала головою.
– Справді? Захищати?, – її погляд був пронизливим, майже викривальним. – Ти хотів себе захистити, тату. Ти думаєш, я цього не бачила? Усі ті вечори, коли ти повертався додому пізно і думав, що я не помітила. Я завжди була другою, розумієш? Тою, на яку ніколи не вистачає часу.
Я відчув, як слова вразили мене. Я намагався щось сказати, пояснити, але кожне слово здавалося безглуздішим.
– Оксано, ти знаєш, що я бажав тобі всього найкращого… Можливо… Я не завжди знав, як це показати, але…
– Усе це вже не має значення, тату. Я вже доросла. А тепер я маю подбати про себе. Ти просто дав мені причину.
Її голос був твердим. Я бачив, що вона не збирається відступати. Я відчував, що мушу щось зробити, перш ніж втратити контроль над усім. Але вона вже вирішила.
– Я не можу повірити, що ти справді це робиш, – сказав я, намагаючись зберігати спокій, хоча всередині відчував, ніби мене щось пече зсередини. – Ти справді хочеш зруйнувати нашу сім’ю заради… квартири?
Оксана відкинулася на спинку крісла й подивилася на мене з чимось, схожим на презирство.
– Зруйнувати сім’ю? – пирхнула вона. – Тату, я її не знищую. Ти зробив це. Я просто перестала вдавати, що не бачу цього.
Я замовк. Вона була права, просто була права. Роками я обманював і маневрував, дозволяючи собі жити подвійним життям. Я вдавав, що в мене все під контролем, що я можу поєднати дві ролі, два різних життя, але Оксана… Оксана вже не була маленькою дівчинкою, яка вірила кожному моєму слову.
– Оксано, я знаю, що робив помилки. Я знаю, що підвів тебе, але… Я намагаюся це виправити. Можливо, не завжди виходить, але я намагаюся.
– Ти намагаєшся?, – Вона гірко засміялася. – Ти намагаєшся врятувати себе, а не мене чи маму. Я просто даю тобі шанс виправити те, що ти зламав. Я хочу тільки одного… трохи спокою. Я втомилася завжди поступатися.
Я зрозумів, що кожне моє слово тільки ще більше злить її. Раптом Оксана нахилилася вперед, її голос стих, але став ще різкішим.
– Знаєш, тату, я не зараз дізналася. Я знаю про Марічку більше року. Тоді я бачила, як ви разом виходили з ресторану. Я думала… Я думала, що це тимчасово. Я чекала, що ти сам завершиш ці стосунки, повернешся на правильний шлях, що твоя сім’я для тебе важливіша. Але ти, тату, зовсім не зупинився.
Я відчув, як щось зламалося всередині мене. Весь цей час Оксана знала… вона спостерігала за мною, сподіваючись, що я схаменусь і повернуся до неї, до Олі. І я нічого не зробив, щоб показати їй, що вона важлива для мене.
– Оксано, я… вибач, – тихо сказав я, знаючи, що жодні слова не виправлять те, що сталося.
Її погляд пом’якшився на частку секунди, але потім вона відновила контроль над своїми емоціями.
– Вибачення нічого не змінять, тату. Я просто хочу цю квартиру. Покажи хоч раз, що ти можеш дотримати своє слово.
Кілька ночей я ворочався, намагаючись уявити, як я збираюся все це розповісти Олі. Я створював у своїй голові сценарії цієї розмови, сотні версій, але щоразу все закінчувалося однаково: я не міг навіть слова вимовити.
Я сів на край ліжка, спостерігаючи за нею, як вона спить, і відчував, як у мене тремтять руки. Як я міг їй сказати, що всі ці роки вона жила поряд з тим, кого зовсім не знала?
Я відкладав це щодня, не міг уявити, що станеться, коли правда викриється. Частина мене відчула полегшення від думки, що Оксана нічого не зробить..
Зрештою, вона отримала те, що хотіла. Квартира буде її, ми зробимо це швидко, тихо, і, можливо, більше ніколи не повернемося до цієї теми.
Можливо, Оксана сприйме це як якусь компенсацію. Але правда полягала в тому, що хоч би що я робив, я не міг розраховувати на те, що моє минуле залишиться прихованим.
Я пильно реагував на кожне зітхання Олі. Я боявся кожного її погляду, ніби вона знала більше, ніж виявляла. А може, вона просто помітила мою відсутність – кожен день, проведений з Марічкою, так віддаляв мене від неї, що тепер, дивлячись на неї, я відчував себе чужим.
Як тепер жити?
Текс підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!