Вже за два місяці моя донька виходить заміж. Вона познайомилася зі своїм хлопцем на другому курсі університету, і хоча він був лише на рік старший за неї, він уже уявляв собі спільне майбутнє. Закоханий хлопець наполегливо переслідував її протягом майже трьох місяців, залишаючи подарунки та запрошуючи на побачення, поки вона нарешті не погодилася на зустріч. Відтоді їхні стосунки розквітли, і вони провели разом три щасливі роки. Молоді люди обоє багато працювали, він балансував між роботою та навчанням, й вони переїхали з гуртожитку до орендованої квартири. Коли вона закінчила навчання, він зробив їй пропозицію, і ми з чоловіком були дуже раді її вибору. Ми одразу полюбили нашого майбутнього зятя, а його батьки також прийняли нашу доньку у свою сім’ю. Вони були рідкісною і прекрасною парою, і ми з нетерпінням чекали дня їхнього весілля. Тому, коли на вихідних наша донька прийшла додому і показала нам свою обручку, ми були в захваті.
Однак під час розмови того ж вечора наша донька розповіла, що вони з нареченим вирішили не влаштовувати грандіозного весільного святкування. Натомість планували лише розписатися, зробити фотосесію та відсвяткувати з батьками. Спочатку я вагалась, чи підтримувати її рішення. Я завжди уявляла собі пишне весілля, щоб вразити наших родичів і дати доньці те, чого ми з чоловіком ніколи не мали. Але вислухавши її аргументи, я повністю підтримала її вибір.
Моя донька розповіла, що вони з нареченим довгий час старанно відкладали гроші, щоб зробити перший внесок за власний будинок. Вони не бачили сенсу в тому, щоб витрачати цілий статок на екстравагантне весілля. Крім того, наші родичі не дуже добре до нас ставилися. Вони рідко дзвонили та відвідували нас, а приходили лише поїсти й випити. Одного разу вони навіть подарували моєму чоловікові порожній конверт на день народження. “Чому ми повинні дозволити їхній негативній поведінці зіпсувати наш особливий день і розділити цей момент з людьми, які відверто байдуже до нас?” – запитала моя дочка.
Слова моєї доньки виявилися правдою. Думки наших родичів не мали великого значення. Важливо було те, що наші діти незабаром матимуть місце, яке зможуть назвати своїм, в оточенні тих, хто означає для них найбільше: їхніх батьків. Це було все, що мало значення. Єдиним недоліком було те, що мені доведеться відповідати на їхні телефонні дзвінки, адже я вже поділилася нашою новиною з деякими нашими двоюрідними братами й сестрами. Я сподівалася, що вони з розумінням поставляться до рішення моєї дочки, але якщо ні, то нічого страшного. Нам не потрібно було виправдовуватися перед ними.