Навіть не уявляю, про що думають моя донька з своїм чоловіком? Я все розумію, молоді хочуть пожити гарно, але вони одружені вже 3 роки, а про серйозні речі, такі як житло, ще і не починали думати.
Після весілля я їх впустила в свою однокімнатну квартиру, яка мені від батьків дісталася. Навіть допомогла їм косметичний ремонт зробити, бо там не було належних умов.
Та я їх ще тоді попередила, що це тимчасовий прихисток, і що цю квартиру на них переписувати я не збираюся.
“Ви живіть поки тут, так вам буде легше зібрати на своє”, – сказала я їм.
Вони щасливі заселилися в ту однокімнатну квартиру, і стали собі жити за своїми правилами, тобто, на широку ногу. Ні в чому собі не відмовляють. Телефони нові купують, останні моделі за шалені гроші. Новий одяг постійно теж на них бачу.
У відпочинку собі вони теж не відмовляють, завжди кудись їздять. Машину в кредит взяли, виплачують щомісяця величезні гроші. Одним словом, ні в чому вони собі не відмовляють.
Я кілька разів намагалася завести з донькою розмову про те, що треба їм про житло своє думати, та дочка відразу мені говорила, що я їх не розумію, вони поки молоді, хочуть відчути смак життя. А дах над головою у них є, я ж їх не виганяю.
Я і справді їх не збиралася виганяти найближчим часом, але в мене є свої плани на цю квартиру.
Зараз я сама живу у гарній двокімнатній квартирі, яку я придбала власноруч. Тут виросла і моя донька.
А ту квартиру, яку я отримала в спадщину від мами, я вирішила здавати, коли вийду на пенсію. Я так розумію, що допомоги від доньки я не дочекаюся, вони самі б на себе заробили. А мені самій про себе треба буде думати і подбати.
Я навіть розглядала такий варіант, що ту спадкову квартиру продам, і якщо треба, найму собі доглядальницю, адже на доньку надії мало і справді.
Донька мені спочатку зателефонувала і заінтригувала, що має до мене розмову, а потім приїхала до мене і сповістила радісну новину – вона чекає дитину.
Я зраділа, привітала її. А далі питаю – про що вона хотіла зі мною поговорити?
– Ну як про що? Ти що, не здогадуєшся, мамо? – каже донька, і дивиться на мене, погладжуючи рукою свій животик.
– Ні, – впевнено кажу. – Не здогадуюся.
– Мамо, скоро нас буде троє, і нам буде затісно в однокімнатній квартирі.
– Я і сама про це вам не раз говорила, просила, щоб ви не тринькали гроші, а на житло складали, – нагадала я їй.
– Ну навіщо нам купувати квартиру, якщо у нас є твоя? Мамо, нам треба обмінятися квартирами – ти переїдеш в нашу однокімнатну, а ми в твою двокімнатну, от і все, – радісно виклала свій план дочка.
Добре що я сиділа, коли вона мені це говорила. Значить я, жінка передпенсійного віку, з своєї квартири маю виїхати лише тому, що вони, молоді люди, шукають найлегших шляхів? Е ні, так не буде. Я так прямо доньці про це і сказала, щоб вона на такий варіант навіть не розраховувала.
Що тут почалося! Вона стала мене картати, що я погана мама, не думаю ні про дітей, ні про внуків, і що коли народиться дитина, то вона мене до неї навіть не підпустить.
Потім трохи охолола, і стала просити мене, щоб я погодилася, адже вона чекає дитину, і в такому стані їй відмовляти не можна.
В забобони я не вірю, тому я таки відмовила. Тепер донька зі мною не розмовляє, навіть слухавку від мене не бере, коли я телефоную щоб спитати, як вона почувається.
От що це взагалі таке? Як мені тепер бути? Я що, і справді погана мама? Чи то донька таки забагато хоче?