– Пішли, Максимку, бачиш, бабуся не має часу, – каже ображено моя донька. Вона хотіла, щоб я з внуком посиділа, я їй по телефону ще сказала, що маю справи, але вона не повірила і приїхала з дитиною. А коли я теж стала збиратися, вона образилася.
Донька моя переконана, що якщо я тепер вдома, то мій святий обов’язок – сидіти їй з дитиною. Але у мене на це своя точка зору. Я вважаю, що своїх дітей я вибавила, а внуки – це вже не мій клопіт.
– Мамо, ти дуже змінилася, відколи з-за кордону приїхала, я тебе просто не впізнаю, – картає мене донька, і думає, що таким чином вона змусить мене змінити свою поведінку.
Останніх 15 років я жила в Іспанії, поїхала туди на заробітки відразу після того, як чоловік мій вирішив з сім’ї піти. Тоді наші донька і син вже були студентами, вдома наче і не жили, але і повністю самостійними не були, тож я розуміла, що маю дітям допомогти, тому і подалася у світи.
Моє життя легким не назвеш, я рано стала сиротою, виховувала мене бабуся. Потім я вийшла заміж, жили ми в чоловіка, свекруха як злягла, так я багато років її обходжувала. А потім чоловік, в знак вдячності, ще й проміняв мене на іншу. Одним словом, поки я не поїхала в Іспанію, я наче і не жила.
За кордоном хоч і було важко спочатку, але я нарешті відчула себе вільною. Гроші я заробляла, купила дві однакові квартири: і доньці, і сину, щоб не було недомовок, а далі вирішила, що буду жити для себе.
В Іспанії я зустріла хорошого чоловіка, він теж давно розлучений, і ми думаємо з ним зійтися, може навіть і розпишемося. Але дітям своїм я поки-що про це не говорила, бо знаю їхню реакцію, особливо доньки.
А тепер я приїхала додому, ще не вирішила, чи буду повертатися назад в Іспанію, бо все буде залежати від рішення Олега, він теж зараз в Україні, гостює у доньки. Це літо ми проведемо вдома, а далі побачим.
І відпочити я дуже хочу, бо за своє життя я вже чимало напрацювалася. Та не встигла я поріг рідного дому переступити, як моя донька вже тут як тут, то їй одне від мене треба, то інше. Приїде, внука мені залишить, і поїде на днів 2-3, мене вона не вважає за потрібне запитати, чи не маю я інших планів.
Я все розумію, я бабуся, але ж мене 15 років вдома не було, і мій 6-річний онук мене не знає, тому він сам не дуже хоче залишатися у мене, а коли залишається, то неабияк вередує. А я за стільки років відвикла від малих дітей, мені важко впоратися з ним, та навіть нагодувати важко онука, бо він каже, що не хоче їсти.
То ж я для себе вирішила, що наступний раз як донька приведе до мене дитину, я збираюся і йду з дому, мовляв, у мене справи важливі є.
Я так і зробила, а донька на мене дуже образилася, каже, що не чекала від мене такого, бо всім її подружкам матері з дітьми допомагають, і вона вже з нетерпінням чекала мого повернення, щоб отримати підмогу, а я відмовляюся бути нянькою для рідного онука.
Тепер я ще більше боюся розповідати доньці про свої стосунки з Олегом, вона мене точно не зрозуміє, бо вважає, що я в своєму віці маю лише про внуків думати, а не про себе.
А яка ваша думка? Я і справді погана бабуся? Чи моя донька забагато від мене хоче?