Я вийшла заміж чотири роки тому. Ми з чоловіком живемо у квартирі, яку мені подарували батьки. А рік тому у спадок від дідуся я отримала однокімнатну квартиру. Вона пустувала, тож вирішили заселити туди батьків мого чоловіка, які мешкали в селі.
Проте зараз ситуація кардинально змінилась. Я дізналась, що чоловік мені зраджує. Тепер вимагаю аби його батьки швидше покинули мою квартиру. Не бажаю їх більше там бачити. Хай тепер шукають собі житло, або їдуть назад в село.
Я щиро кохала свого чоловіка, а він своїм вчинком розбив мені серце. Я ніколи йому цього не пробачу. Глибоко в душі розумію, що батьки не винні в тому, що син виявився справжнім негідником. Але не знаю, як зробити йому так само боляче, як він зробив мені.
Я їх зразу попередила, щоб готувались до виселення. Може це й жорстоко, але іншого варіанту я не бачу. Хай тепер мій колишній мізкує, куди їх прилаштувати, нехай не думає, що вийде сухим із води. А їм немає більше місця у моїй квартирі.
Звісно, що свекри спантеличені. Як з’ясувалось, вони вже встигли продати свій будинок в селі. А на пенсію нове житло не купиш. То ж лишилися вони без даху над головою. Але чому це повинно мене хвилювати? Їх сину треба було думати головою, а не іншим місцем, коли вирішив піти наліво. А нині чекають від мене людяності. Хай нова пасія шукає їм житло, а ми одне для одного тепер абсолютно чужі. Я краще здаватиму свою квартиру в оренду і матиму додатковий прибуток.
Подруги мене в цьому підтримують. Кажуть, що варто помститись, щоб душа заспокоїлась. Я не буду нічого вигадувати, просто заберу те, що належить мені по праву.
Не розумію, що йому не вистачало?! Я прекрасна турботлива дружина, смачно готую, ніколи не відмовляла йому в інтимі. Нових, гострих відчуттів йому захотілось? Зараз матиме їх сповна!
Коли сказала йому, що подаю на розлучення, то благав на колінах одуматись, не гарячкувати, клявся, що усвідомив свою помилку. Але ж я не дурепа якась, об яку можна витирати ноги. Зібрала його речі та виставила валізу за поріг. Сказала, щоб за тиждень його батьки звільнили мою квартиру, бо я вже почала пошуки постояльців. Тепер помешкання для них – його клопіт.
Інколи я відчуваю певні докори сумління, але коли згадаю, як він зі мною вчинив, то всі сумніви розвіюються, мов дим. Не можна лишати цей вчинок без покарання. Хай відчує мій біль сповна.