Ми з чоловіком Дмитром сільські люди, з одного села, побралися і живемо тут, де жити наші батьки. У нам хороший будинок, виросли двоє дітей.
Все життя садимо невеликий огород, тримаємо маленьке господарство. Працюємо в найближчому райцентрі. Чоловік водієм, я продавцем. Заробляємо небагато, але нам вистачає. Космічних бажань ми ніколи не мали, а на прості земні нам було досить.
Головне що? Дітей вирости, дати їм все необхідне. Щоб лад і мир в родині були, батькам стареньким допомагати, огород садити, курей-кроликів вирощувати. Квіти посадити, машину відремонтувати, нові меблі по необхідності купити.
Ось за такими простими турботами і тече наше сільське життя. І нічого іншого мені ніколи не хотілося. Не те щоб зовсім, але я завжди розуміла, що красиве заможна життя не для нас, що в мене ніколи такого не буде, як у міських жінок чи героїнь фільмів і романів.
Виросли наші діти, поїхали навчатися в обласний центр, у Вінницю. Там і залишилися обоє. Дочка менше місяця тому вийшла заміж, вони просто розписалися, без весілля. Бо і самі не хотіли, та й грошей чесно кажучи ні у нас на пишне торжество не було, і свати ініціативи не виявили.
Живуть молоді на орендованій квартирі, працюють. І син також винаймає кімнату, з дівчиною зустрічається. Теж можливо скоро захочуть сім’ю збудувати – час покаже.
Ось таке у нас життя. Звичайне, як у багатьох українців. Але особисто для мене воно недавно дуже змінилося. Зараз поясню в чому справа і дуже хочу почути якісь думки і поради від сторонніх людей, які можуть поглянути на мої рішення свіжим оком.
Дістався мені не так давно у спадок від моєї самотньої тітки хороший будинок в сусідньому, більшому від нашого, селі. Я думала його продати, казала чоловіку про це одразу. А гроші поділити між дітьми, віддати навпіл дочці й зятю, які щойно побралися, і молодшому сину на старт у житті. Адже нам з чоловіком вже за 50, все маємо, що нам ще треба?
Я все життя в селі, ніколи на себе багато не витрачала і мені вистачало малого. Моє щастя – родина, все – для дітей. Та й не молода вже, у мене запити не високі – їсти, вдягти є, а до якоїсь розкоші я не звикла.
Та так сталося, що поїхала я недавно погостювати до дочки й зятя на тиждень. Оскільки вони орендують однокімнатну квартиру і місця у них мало, то пожила я у сватів цей час.
І от після тижневого спілкування зі свахою у мене світ перевернувся. Вона зовсім інакша, ніж я. Сваха працювала в Італії 15 років, і думаєте дітям щось дала? вона каже, що нічого їм не повинна. вони дорослі і нехай заробляють собі на життя самостійно, ап вона живе для себе й чоловіка.
Антоніна – дуже видна і доглянута жінка у свої 55, їй ніколи не даси її роки, виглядає на 38-40, не більше. Чесно вам кажу! Вона дуже стежить за собою, ходить на масажі, до косметолога, на йогу, в басейн. Користується тільки дорогою косметикою. робила омолоджувальні процедури.
Носить прикраси і дорого вдягається, у якісь там фірмові речі. Має всілякі гарні аксесуари. Поки працювала в Італії і під час відпусток об’їздила пів світу. А на гроші, які вона відклала, два роки тому купила собі паркінг, тепер віддає його під оренду і має постійний хороший прибуток.
І я зрозуміла, що якось не так жиле все своє життя. Ні, все добре, але я вперше замислилася: а що я зробила особисто для себе? Чого досягла? Чи себе радувала?
І відповіді ан ці питання мене засмучують. Але сваха сказала, що ще не пізно почати жити інакше, діти виросли, нехай самі дають собі раду. Чоловіка поставити перед фактом, що у мене настав час пожити для себе, а як йому не сподобаюся нова я – то нікого не тримаю.
І я вирішила, що тепер гроші від продажу тітчиного будинку лишу тільки собі любимій і витрачу лиш на себе. Маю право! Життя одне. Хочу десь поїхати відпочити, хочу почати доглядати і стежити за собою, інакше вдягатися і ще багато чого.
Але Дмитру і дітям ще нічого не сказала, не наважуюся. Але розумію, що ця розмова неминуча. Та чи зрозуміють мене найрідніші люди, як гадаєте?
Дуже хочу почути якісь думки і поради від сторонніх людей, від вас, дорогі читачі сайту. Як краще поговорити з рідними? Що можете порадити чи підказати?
З повагою, Олена М.
Фото – авторське.