Три траrедiї —Голодoмоpu 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947 років — пережили українці. Масштаб їх важко визначити. Найжахливіша з цих трагедій — Голодомор 1932-1933 рр., бо він був наймасштабнішим за розмахом, за кількістю людських жертв. Варто сказати, що лише під час колективізації і розкуркулення — 285 тисяч сімей вивезено за межі України. Хлібороби — основа української нації — винищувалися з особливою жорстокістю. А нищення духовності народу — терор проти інтелігенції і Церкви. Він не міг не викликати спротиву, народного опору на початку 30-х років.
Щоправда, Галичину Бог милував від трагічних подій 1932-1933 рр.: тоді вона входила до складу Польщі. Але й вона пережила не менш трагічні повоєнні часи, коли “визволителі” вимітали з ґаздівських комор все до останнього зернятка, худобу і живність, залишивши родини з дітьми голодувати. Тож галичани знають смак юшки з кропиви та хліба, замішаного на гірких сльозах і лободі. В селі Саджавка, що на прикарпатті збереглись согади про жахливі сторінки страшного лиха.
Перша історія записана, як свідчення Софії Христан, що народилася 1930 р. в с. Саджавка, повідомляє Файна Сторінка із посиланням на nadrda.gov.ua
”Коли я була малою, то старші завжди старалися щось краще мені дати поїсти: яблуко якесь, або більший шматок коржа. А коли настав голод, то вже всі їли мало і старші швидше знесилювалися. Одежа на всіх теліпалася. Мама і сестри шпильками перещіпали спідниці майже в двоє, щоб не падали. Очі позападали ся. Коси в сестер аж стали якісь сірі, а не чорні. А сестри мої були дуже файні, чорноброві, і коси мали чорні, як був хліб і до хліба.
Нас у сім’ї семеро. Як почалося літо, то вже в хаті не було харчів. Мама збирала кропиву молоденьку і матин (лободу) варили її, або ще додавали дві – три терті мандебурки і таку затерку ставили для всіх. Мандибурку не кроїли кубиками, аби не хапали з миски і не сварилися. Нас, малих, часто посилали на город дивитися чи є вже гичка на буряках, бо кропиву і матину в селі по городах уже не можна було ніде дістати. Обривали діти і бруньки на деревах і кущах та їли.
Коли організували вивезення дітей, то тато радо погодився, аби годувати менше ротів ціле літо. Нас забрали на залізничну станцію,”запхали” у вантажні вагони і повезли у Тернопільську область. Привезли у Копиченці. Хтось кинув буханець хліба з вікна. Діти мало не билися, кожен хотів хоч шматок ущипнути. Розібрали нас місцеві ґазди до своїх помешкань.
Я доглядала дітей. Сусідній хлопець попав до інших людей пасти корову. Дехто пас кози, гуси, на полі робив. Їли ми разом з тими ґаздами, в яких жили.
Восени, повернувшись додому, то дітей в селі, які залишилися вдома, побачили дуже схудлими і чорними від спеки. Вони розповідали, що влітку багато басарабів ходили селом, просили, щоб хтось що-небудь дав. Їх (хто помер) зносили у трупарню, а потім ховали разом в одну яму.”
Ще одну історію розповідала жителька села Саджавка Ганна Дмитрівна Гонтарук, 1922 р. н. Розміщено даний спогад на офіційному сайті села Саджавка.
— Жила наша сім’я біля самого гостинця (біля центральної дороги), харчувалися із свого городу і господарки. Кожна дитина в сім’ї мала свою роботу, свої обов’язки. Ніхто вулицями не ходив, не мав часу. Казали, що є в селі люди, які спухали від голоду, але я сама таких не бачила. Зате багато було басарабів. Переступить поріг, впаде на коліна і молиться. Руки як трісочки, очі позападалися. Щось тато дадуть, а той чоловік їсть і плаче. І так день у день. Вулицями де підуть, а де ні, а тут, коло самого гостинця — нема ради з ними. І самим не густо, але давали тим прохачам, що могли. Хто бобу чи муки трошки, чи кукурудзи або молока хоч напитися. Хліб не кожна хата і пекла, більше коржі чорні, на дні печені. Розповідали, що знаходили і померлих басарабів на вулицях, і десь ховали в одній ямі разом.
Восени, вже після того, як все зібрали з городів, вони ходили полями
і шукали гнилу, або десь загублену дрібну мандибурку, пекли та їли або збирали в торбину.
Кожна сім’я собі жаліла зварити вдосталь. Берегла для садіння наступної весни.
Благаю Господа, щоб діти наші, онуки та правнуки більше такого не переживали і не бачили.